— Це сталося у вашому місті… Пумпонов приїхав сюди з червоним лисом і повернувся без нього. Він нічого не міг до ладу пояснити. “Це дуже хитрий звір, — повторював старий на всі мої запитання, — хоч у нього найправдивіші у світі очі…” А я — теж дірява голова — не здогадався про високу напругу… І от — маєте, ця іграшка веде самостійний спосіб життя…
Громов узяв із столу першу-ліпшу телеграму, прочитав уголос:
— За відомостями, що надійшли до зоопарку, тварина рудуватого забарвлення, з довгим пухнатим хвостом і мордою такси, найімовірніше — лисиця, виявлена у магазині “Металовироби”. Коли відчиняли магазин, лисиця вибігла у двері й зникла у дворі будинку № 9 по вулиці Скрябіна, злякавши дітей дитсадку № 218. До дирекції зоопарку надійшло нове прохання спіймати звіра, що втік.
Свєтловидов від душі розсміявся.
— Смійтеся, смійтеся над старим плутаником, — махнув рукою Громов. — Зрештою я сам утечу від себе… О, ці електронні схеми. Коли їх складаєш усі разом, неможливо передбачити тисячі випадковостей.
— Але невже важко піймати в місті звіра з довгим хвостом! — палко вигукнув Свєтловидов. — Не ображайтесь, Гелю Івановичу, я просто в захопленні від вашого лиса. Щоб ви не хвилювались, я ладен працювати ловцем у зоопарку.
— Як бачите, зоопарк справно постачає мені інформацію, а впіймати не може. І не дивно. Звичним командам лис не підкоряється, вдень переховується, а вночі… Зверніть увагу на телеграми: сьогодні він заряджається електроенергією в “Металовиробах”, завтра в “Малюкові”, а післязавтра в кафе “Затишок”. Довелося б вимикати електромережу в усіх торговельних точках міста. А це мені не під силу.
— Він виявився занадто кмітливим.
— Точніше кажучи, — поправив професор, — уся його “хитрість” полягає у швидкості. Адже він був створений як частина Електроника — для перевірки й відпрацювання рухів.
— Велика честь піймати такого екзотичного втікача, — мрійливо казав Свєтловидов. — А Електроник… Адже його, як я зрозумів, не відрізниш від першого-ліпшого хлопчака?
— Так, його створив лялькар Смєхов, — відповів професор. — І тому клопотів з Електроником буде не менше…
Лялькаря Смєхова знав увесь театральний світ як першокласного майстра. Його маріонетки мандрують по білому світі з театрами. Вони освідчуються в коханні, присягаються у вірності, ревнують, убивають, плачуть, але грають одні й ті ж ролі й ніколи не проявляють самостійності.
Можна уявити, як зрадів майстер, коли дізнався, що виготовлятиме живу ляльку! Смєхов дуже хвилювався і всіх питав, яким має бути хлопчик. Йому надавали безліч порад і врешті-решт геть спантеличили. Якось Смєхову потрапила на очі журнальна фотографія: хлопчик виліз із басейну й від задоволення щасливо сміється. Чарівна усмішка, кирпатий ніс, вихор на маківці — взагалі вся зовнішність цього випадкового хлопчини так сподобалася лялькареві, що він вирішив: таким буде його нове створіння. Смєхов натягнув на машину шкіру, мов панчоху на ногу, замкнувся у майстерні й не впускав туди нікого, поки одного разу не виніс справжнього хлопчака.
Залишалося придумати ім’я. Помічник Пумпонов на правах старшого сказав: “Мабуть, у ньому є щось сучасне й щось старовинне, давньогрецьке”. Думали, гадали, як раптом хтось сказав: “Електроник”. Вдала знахідка! І віддано належну повагу батькам Електроника, й по-давньогрецькому звучить гарно: електрон — це янтар. Так і вирішили.
Розповідь перебив негучний гудок. Увімкнувся блакитний екран на стіні. Професор і Свєтловидов кинулися до відеотелефону. Вони побачили чергового міліції.
— Ваш Електроник накоїв неподобств у парку культури, — суворо сказав черговий, хоч очі його були веселими. — Показував з естради фокуси й проковтнув з десяток годинників, гаманців, авторучок. Ось заява деяких потерпілих.
— Я так і знав, що ця вигадка Пумпонова до добра не доведе… — простогнав професор.
— Хлопчика знайдено? — нетерпляче запитав Свєтловидов.
— Хлопчик зник, перестрибнув через двометровий паркан. Ось речовий доказ, який є у багатьох потерпілих. — Черговий розгорнув на весь екран хустку з веселим личком і монограмою “Електроник”. — Я дав вказівку всім постам, — розповідав далі черговий, — затримати хлопчика й негайно відправити його в лікарню. Особисто я, — додав черговий, — не зовсім розумію, як можна проковтнути таку кількість предметів.
— Прошу негайно викликати нас, коли надійдуть відомості, — сказав Свєтловидов. — Спасибі.
Професор ходив по кімнаті, зчепивши руки за спиною.
— Що таке? — бурмотів він, ні до кого, власне, не звертаючись. — Легковажність цього Пумпонова завжди ставить мене в незручне становище. Замість серйозної роботи виходить клоунада, фарс. Яка легковажність!
Свєтловидов несподівано розвеселився. Цікаво було б зараз побачити Електроника, подивитися на його фокуси.
— Які, одначе, здібності у вашого хлопчика! — жартівливо сказав він. — Мабуть, разом з червоним лисом вони могли б виступати в цирку.
— Ну, знаєте… — загарячився Громов. — Ви ще не вислухали й половини, а вже робите висновки!
