<p>ПРЕСЛІВ’Я</p>Вір не вір, а не кажи: «Брешеш».
IНародився я на світ,Як їдного ранняМоя ненька забаглаШпаків на снідання.А я, хлопець-молодець,Пожалував мами,Серед лісу відпитавДупло зі шпаками.В дупло руку - не іде,Голови не впхаю,Сюди-туди край дупла -Та й сам улізаю.Ходжу голий по дуплі…Шпаченят до ката!Я в пазуху й загорнувТії шпаченята.Вилізати б, так не то!..Я й домудрувався,Лиш сокиру притащив,З дупла прорубався.Гиц із дуба на коня!Кінь собі брикає,А сокира моя всеЗад йому рубає.Нагадався за сім миль,Назад подивився,А у коня, як на сміх,Лиш перед лишився.Я і взявся йому задЗ верби підправляти,І підправив, та й залігНа годинку спати.А кінь ходить по траві,І перед пасеться,А зад росте та й росте,Аж до неба пнеться.А для моїх шпаченятТого було й треба -Додряпались по вербіДо самого неба.Пробудився - до шпаків -Та де вже до ката!..Аж на небі половивСвої шпаченята!..Ото знову до верби!А верба й пропала,Бо коняка напасласьТа й, знать, побрикала.Щастя тілько, що святіНе горшки ліпили,Але якось на той часГречку молотили.Розказав я їм біду,Випросив половиТа з полови ізсукавМотуз прездоровий.Вп’яв до неба та й униз!Мені й горя мало!..Аж до низу на сім мильМотуза не стало.Згори й кажуть, що скачи!Але я не хочу,Що вгорі собі урву,То внизу надточу.І спускаюсь собі вниз,Мало й остається,Ще б урвати кілька раз,А мотуз не рветься.І висів я кілька літ,Мамина дитина,І висохла, як дупло,Уся середина.А рій якось пролітавТа туда й забрався,Наніс меду, щільників,Розхазяювався.Наніс меду кілька пуд,Ну його з бідою!..Мотуз рветься - я в багноЧуть не з головою.А тут якось по багніІ качка ходила,На чуприну набрела,Гніздо собі звила.Яєць много нанесла.За дітей помовка,Аж нечистая несеГолодного вовка.Та фурнула з голови,А той завинувся,Поїв яйця та й на чубХвостом обернувся.А я за хвіст: «Гуттю-га!»А вовк налякавсяТа як скочить - я і - гоп!На світ показався!II 
