Наступні слова першого, мовлені з похмурою рішучістю, підтвердили його здогад:
— Коли йдеться про владу, сентименти зайві і навіть шкідливі. Ради корони я ладен пожертвувати всіма без винятку родичами… Гм. Тебе, ясна річ, це не стосується.
— Ой, не бреши! У твоїх очах моє життя не варте й гроша. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху.
— Зате ця сучка… даруй, кузина — от вона стоїть.
— Кузина… — не стримавшись, прошептав Ернан. — Все-таки кузина. Зрозуміло…
Перший вжив саме це слово, а не якийсь його арабський еквівалент. Здогад Шатоф’єра переріс у переконання. Тепер він знав обох зловмисників, хоча одного з них уперше побачив лише вчора, а з іншим узагалі ніколи не зустрічався.
Після тривалої мовчанки розмова продовжилася, перейшовши в практичне русло:
— То що виберемо — отруту чи кинджал?
— Тільки не отруту.
— Чому?
— Надто непевно.
— Хіба? Як на мене, це найпевніший спосіб.
— А я так не думаю. До того ж смерть від отруєння неминуче викличе серйозні підозри. Почнеться розслідування…
— І що з того?
— В нашому становищі це вкрай небажано.
— Згоден. Але я не бачу іншого виходу. Кинджал і мотузка ще гірші.
— Ну, не кажи. Кинджал, наприклад, тим зручний, що таке вбивство легко звалити на іншого — підставити його так, аби ні в кого не виникло жодного сумніву щодо його провини.
— І як це зробити?
— Є в мене одна ідея, але це дорого коштуватиме. Дуже дорого. Щоправда, більшу частину грошей ми потім повернемо, проте втрати неминучі.
— Гроші не проблема. Що ти замислив?
— За три тижні Марґарита влаштовує заміську прогулянку в свій замок…
— За три тижні?! Так довго?
— Не хвилюйся, все обійдеться. Це найоптимальніший строк.
— Ти певен?
— Я ґарантую.
— Гаразд. Кажи далі.
— Пізніше. Я ще не прорахував всі деталі.
— А кого підставити, вже вирішив?
— Пізніше, я сказав.
Вочевидь, він привернув увагу співрозмовника до слуг, оскільки той відповів:
— Твоя правда. Нам не варто тут довго затримуватися.
— Правильно. І нехай нас якомога менше бачать разом — про всяк випадок, щоб ніхто нічого не запідозрив.
„Пізно похопилися, хлопці! — злорадно прокоментував Ернан. — Ви в мене на гачку, і горіти мені в пекельнім полум’ї, якщо незабаром ви не познайомитеся з плахою та сокирою“.
— Добре. Тоді я поїхав.
Почулося кінське іржання.
— Будь розсудливий, кузене, — вже кастільською кинув йому вслід той, що залишився. — Не гарячкуй, не нервуй. Все обійдеться.
„Це ще як сказати, пане ґрафе! — Ернан наперед смакував свій тріумф. — Не думаю, що віконт Іверо погодиться з вами, коли стане перед судом Сенату за звинуваченням у замаху на вбивство наступниці престолу“.
Через якийсь час разом зі слугами рушив в зворотну путь і другий зловмисник. Трохи відхиливши запону шатра, Ернан провів їх довгим поглядом, аж поки всі четверо не зникли в сутінках. Тоді він вибрався назовні й озирнувся довкола: над сусіднім шатром гордо майоріла „ганчірка“ — знамено Біскайї. Байярда ніде видно не було.
Ернан поклав два пальці в рот і засвистів. За хвилину, радісно форкаючи, до нього підбіг кінь. Шатоф’єр потріпав його довгу гриву.
