— Атож. Одружившись з Анною, я зможу будь-коли прийти до короля і прямо заявити: ану, дядьку, звільни місце на троні… Звісно, я так не вчиню. Королівська влада священна, і не годиться принижувати її в очах підданих, скидаючи помазаника Божого. До того ж це було б невдячним свинством щодо дядька, який увесь час підтримував мене. Але я зажадаю від нього та Сенату безумовного визнання мене спадкоємцем престолу і співправителем королівства, незалежно від того, будуть у королеви Марії діти чи ні. Поступово в моїх руках зосередиться вся реальна влада, а за дядьком Робером залишиться лише титул, від якого він, сподіваюсь, згодом відмовиться добровільно, без найменшого примусу з мого боку. А якщо ні, то я запропоную Сенатові ухвалити закон про дуумвірат[37]. Отож років за п’ять, щонайбільше за десять, ми з Анною станемо королем та королевою.
— Такі міркування я вже чув, — зауважив Ґабріель. — Але тоді йшлося про Наварру і про пані Марґариту.
— І про Наварру, і про Марґариту доведеться забути, — з зітханням відповів Філіп. — Я мушу одружитися з Анною хоча б для того, щоб перешкодити її можливому шлюбові з Людовіком Прованським. За наявних обставин ми з ним головні претенденти на Аннину руку. Наступного місяця Людовіку виповниться чотирнадцять років, він стане повнолітнім і відтак не забариться посвататися до неї. Тепер додай до Провансу Ґотію, Руерґ і Періґор, не забудь також про підтримку герцоґа Савойї, який встане на бік найсильнішого, щоб уникнути міжусобиці, — і корона в руках у цього хлопчиська. — Філіп знову зітхнув. — Повір, я дуже шкодую про передчасну смерть віконта Ґотійського, це зруйнувало всі мої надії на об’єднання Ґаллії та Наварри в одну державу. Але якщо віконтові судилося померти бездітним, то помер він вчасно і, на щастя, я дізнався про це ще до офіційного оголошення про мої заручини з Марґаритою, інакше довелося б забрати своє слово назад — що аж ніяк не зробило б мені честі.
— До речі, звідки ви дізналися? — поцікавився Ґабріель. — Я не чув, щоб про це говорили.
— Про це майже ніхто не знає. Лише вчора увечері імператор отримав листа від маркіза Армана, тож зі зрозумілих причин чутки ще не встигли розійтися. А розповіла мені про це Анна, як я підозрюю, не без наміру — чи то за батьковим намовлянням, а чи з власної ініціативи.
Ґабріель з сумнівом похитав головою:
— Навряд чи з власної ініціативи. Вона занадто юна, до того ж дівча.
— Ну то й що? Я вже зустрічав одну чотирнадцятирічну дівчину, яка могла заткнути за пояс будь-якого чоловіка; це Бланка. А що ж до Анни, то в неї не просто чоловічий розум. При всій своїй жіночності, вона дуже нагадує мені хлопця в дівчачій сукенці… А втім, хто б не був ініціатором цієї розмови — сама Анна чи Авґуст Юлій, мені цілком однозначно дали зрозуміти, що я роблю велику помилку, сватаючись до Марґарити.
— А що думає з цього приводу ваш батько? Чи він ще нічого не знає?
— Та ні, знає. Після закінчення бенкету я встиг обмінятися з ним кількома словами.
— І що ви вирішили?
— Тоді нічого. Я був надто збуджений, щоб ухвалювати так важливе для всієї нашої сім’ї рішення.
— А зараз?
— Зараз я трохи заспокоївся, зібрався з думками й вирішив.
— Відмовити пані Марґариті і просити в Авґуста Юлія руки його доньки?
— Певна річ, — відповів Філіп, розлігшись на канапі. — І зробити це слід якомога швидше, поки дон Александр не надумав розпустити чутки про наші з Марґаритою заручини. Бажано негайно… От що, Ґабріелю. Зараз же розшукай мого батька — він, мабуть, ще бенкетує, вірніше, виторговує у візантійців зайве сольдо за кожного ґасконського найманця, — так от, перекажи йому, що я…
Філіп не встиг договорити, бо цієї ж миті двері розчинилися навстіж і до кімнати, спотикаючись, вбіг д’Обіак. Не встоявши на ногах, він гепнувся долілиць на підлогу.
Слідом за ним, розмірено цокаючи підборами по паркету, ввійшла Марґарита.
Ґабріель миттю схопився на ноги й шанобливо вклонився їй, а Філіп лише перекинувся набік і підпер голову лівою рукою, прибравши позу древнього римлянина, що лежить у триклінії за обіднім столом.
— Добривечір, принцесо, — сказав він, весело поглядаючи на пажа, що сидів на підлозі й потирав забиті коліна. — Сідайте, будь ласка. Ви вже даруйте, що я не вітаю вас як годиться, але на те є поважна причина: я дуже втомився.
Кинувши на нього нищівний погляд, Марґарита сіла в крісло навпроти канапи і гнівно промовила:
— Що тут у вас коїться, пане принце? Ваш паж чинить мені перешкоди в моєму ж власному палаці!
— Я в розпачі, ваша високосте! — винувато озвався д’Обіак, підводячись з підлоги. — Насмілюсь зауважити, що ви хибно зрозуміли мене. Я лише хотів доповісти монсеньйорові…
— Замовч, нахабний хлопчисько! — верескливо викрикнула Марґарита. — Іди геть!
— І справді, Маріо, — підтримав принцесу Філіп. — Забирайся звідси, поки здоровий. — (При цьому він крадькома підморгнув хлопцеві: мовляв, ти ж бачиш, у якому вона стані.) — І ти, Ґабріелю, також іди. Розшукай мого батька й перекажи, що я згоден. Сподіваюсь, ти все зрозумів?
— Так, зрозумів.
— Тоді добраніч.
