— Я сказала правду, любий. Ти був єдиний, кого я кохала по-справжньому.
Вона знайшла в собі сили говорити йому ласкаві й ніжні слова, тим часом як серце її розривалося від горя, а до горла раз за разом підкочувався тугий клубок. Хвилини для неї розтяглися в сторіччя, кожне слово давалося їй через силу. Їй здавалося, що вже минула ціла вічність; здавалося, що вона вже постаріла і помре разом з ним, якщо не раніше за нього. Та врешті Рікардове тіло обм’якло, він заснув, дихання його поступово слабшало, а за якийсь час зникло зовсім.
Марґарита встала, поклала його голову на подушку і, опустившись навколішки, притислася вухом до його грудей.
Рікардове серце, що вміло палко кохати і пристрасно ненавидіти, мовчало. Марґарита почула лише тишу, що вибухнула для неї, як сотні гуркотів грому. І гіркі сльози болю, туги та відчаю потекли з її очей.
— Прощавай, Рікарде, — прошептала вона, здригаючись від беззвучного ридання. — Прощавай, моя нездійснене кохання… І пробач мені, пробач… Занадто пізно я зрозуміла, що ми були створені одно для одного…
Коли Марґарита вийшла з кімнати, її обличчя було спокійне, і лише запалені очі свідчили про те, що недавно вона плакала, — та в напівтемряві коридору цього ніхто не помітив.
— Він помер, — незворушно промовила принцеса. — Хай простить його Господь.
Адель де Монтальбан пронизливо скрикнула і поточилася. Вона б так і впала на підлогу непритомна, якби в останній момент Тібальд не встиг підхопити її.
— Ґрафе, — сказала йому Марґарита. — Ви залишитеся тут до ранку і доглянете за кузиною. Зараз вона не в змозі повернутися в замок, тим більше що я їхатиму швидко.
— Але… — почав Тібальд.
— Ніяких „але“! До замку мене супроводжуватимуть Ґоше і метр Ліворес, так я вирішила. Зараз ми допоможемо ґрафині піднятися в її кімнату — здається, вона потроху отямлюється, — укладемо її в ліжко, і ви залишитеся з нею. А ти, Ґоше, поки приготуй коней до від’їзду.
— Буде зроблено, ваша високосте, — з поклоном відповів Ґоше і негайно попрямував до виходу.
Услід за ним подався й метр Ліворес. Коли вони вийшли у двір, він задумливо промимрив:
— Цікаво, хто цей француз — наш майбутній король чи просто ще один коханець пані?
Ґоше обернувся і з щирим здивуванням поглянув на нього.
— А вам не все одно? — спитав він. — Чи не однаково вам, хто буде вашим королем, коли у вас буде така королева?
Секретар міської управи згідно кивнув.
Біля вхідних дверей Жоанниних покоїв стояло кілька озброєних вартових. Не відповідаючи на їх привітання, Марґарита вихором увірвалася всередину, проминула передпокій і опинилася в яскраво освітленій кімнаті, де вже перебувало п’ятеро молодих людей. Ґастон д’Альбре й Ернан де Шатоф’єр сиділи на канапі, затиснувши між собою, мов у лещатах, Фернандо де Уельву. Навпроти них у кріслах розташувалися Філіп та Сімон. Відкинувшись на м’які спинки, вони очманіло дивилися на Фернандо, ніби не вірячи своїм очам.
— Де Жоанна? — спитала Марґарита, перевівши подих після швидкого бігу; щоки її палали гарячковим рум’янцем. — Вона жива?
Філіп повернув до неї голову і мляво зронив:
— Не турбуйтеся, кузино. З нею все гаразд.
— То де ж вона?
— У Бланчиних покоях… Прошу сідати, принцесо. Бачу, ви дуже втомилися.
Марґарита опустилась у вільне крісло поруч Сімона.
— Ви схопили кузена?
— Так, пані, — відповів Ернан. — Схопили.
— І де він?
— Перед вами.
— Що?!! — вигукнула Марґарита, вражено втупившись у Фернандо. — Ви, кузене?!
— Він самий, пані. Кузен, та не той, кого ми чекали.
— Пречиста Діва Памплонська!… Ні, це неймовірно!
— А проте це факт, — сказав Філіп. — Ми взяли його на гарячому, коли він ввійшов до спальні кузини Жоанни і схопився за кинджал.
— Ось, — промовив Ернан, вказуючи пальцем на тумбу біля канапи. — Це той самий кинджал. Як я й передбачав, з вензелем віконта Іверо на рукояті.
Марґарита встала з крісла і підійшла до тумби.
— Так, — здивовано промовила вона. — Це один з Рікардових кинджалів… А це що таке? — Вона взяла до рук важкий залізний прут, завдовжки фута півтора і не менше за півдюйма діаметром.
— Його ми також вилучили в дона Фернандо, — відповів Ернан.
— До зубів озброївся, падлюка! — з глибокою відразою додав Сімон. — І все для того, щоб убити беззахисну жінку.
Марґарита упустила прут на підлогу і у відчаї поглянула на Фернандо:
— Але навіщо, кузене? Навіщо ви хотіли вбити Жоанну? Що вона вам зробила?
— Самі спитайте в цієї сучки! — злобно відповів Фернандо. — Тепер вона вам все розповість — і про мене, і про свого брата. А я не скажу нічого. Будьте ви прокляті!
Марґарита скрушно зітхнула і, похнюпившись, повернулася на своє місце.
— Треба розпитати Жоанну, — сказала вона. — Їй напевно щось відомо.
— Якраз цим зараз і займається Бланка, — відповів Філіп. — Кузен де Уельва відмовляється будь-що говорити, мовляв, кузина Жоанна однаково все знає, а сам він не збирається рити собі могилу. Мабуть, боїться зізнатися в тому, про що Жоанні невідомо.
— Правда, спочатку його високість з переляку зробив одну вельми цікаву заяву, — озвався Ернан.
— Яку?
