— Тієї самої єдності, — криво посміхнувся Філіп, — яку ви вже встановили на території своїх областей? О, в такому разі не сумнівайтеся: я шкодитиму вам, бо, на моє переконання, ви несете світові не єдність, а загальне рабство і мракобісся. Ваше майбутнє — страшний кошмар; ви не творці історії, а її ймовірні могильники, а якщо ви і є чиєюсь рукою на землі, то не Господньої, а диявольської. Будьте певні — а якщо врятуєтеся, то так і передайте своєму господареві, — що я докладу всі зусилля, щоб стерти ваш орден з лиця землі. Я твердо переконаний, що цим я зроблю велику послугу всьому християнському світові і здійсню боговгодний вчинок.
— Ваші переконання гідні поваги, монсеньйоре, — відповів Родріґо де Ортеґаль. — Тепер я бачу, що ви справді серйозний противник. І дуже небезпечний. — Обличчя прецептора набуло колишнього непроникного вигляду. — Я сказав вам усе, що хотів.
Пізно вночі до Кастельбелло повернулися втомлені тамплієри й ґасконські лицарі, що переслідували Родріґо де Ортеґаля. Єзуїту вдалося відірватися від погоні.
А Філіп довго думав над тим, що сказав йому прецептор. Зрештою він вирішив не говорити про смертний вирок нікому, навіть Ернанові, якому цілком довіряв. І Ернанові — особливо.
„Якщо він дізнається про це, — так обґрунтував своє рішення Філіп, — то ходитиме за мною по п’ятах, не дасть мені спокою ні вдень, ні вночі. І головне — вночі… Ні, це буде занадто! Якось я й сам про себе подбаю“.
Перше ніж звести докупи весь гурт наших героїв, до чого, як ми бачимо, активно прагне його ґасконська частина, автор вважає за доцільне повернутися назад у часі й коротко розповісти про те, як минуло літо для Бланки та Марґарити. Крім того, читачеві варто познайомитися з іще одним персонажем цієї повісті, який відіграватиме досить помітну роль у подальших подіях. Втім, про нього ми поговоримо трохи згодом, у наступному розділі, а зараз звернімо наші погляди на Бланку, яку ми залишили в цілковитім сум’ятті, збентежену і навіть приголомшену почуттям, що заскочило її зненацька, мов злодій з-за рогу.
Понад місяць вела Бланка відчайдушну боротьбу зі своїми бажаннями і з тим, що перешкоджало їх здійсненню. У цій боротьбі з собою вона була зовсім самотня, вона не дозволяла втручатися й давати поради нікому з подруг, навіть Марґариті. Її духовний наставник, падре Естебан, перебував у розгубленості: його думка з цього приводу як людини суперечила його переконанням священнослужителя, тому він не наважувався ні схвалювати її, ні засуджувати. А що ж до Монтіні, то він, бувши в свої шістнадцять років вже досить досвідченим серцеїдом, разом з тим надто поважав Бланку, щоб намагатися звабити її. З нею вони швидко стали добрими друзями, Етьєн виявився на рідкість розумним, цікавим і вельми порядним юнаком, тож незабаром Бланка почала відчувати до нього не лише фізичний потяг, а й дружню симпатію.
На початку липня сталися три події, що тією чи іншою мірою посприяли лоґічному завершенню Бланчиного гріхопадіння.
По-перше, її чоловік, ґраф Біскайський, знову відбув на чолі королівської армії до Країни Басків, де місцеві селяни, невдоволені своїм становищем напіврабів, уже вкотре вчинили заколот, вимагаючи скасування кріпацтва, як це давно було зроблено в інших провінціях Наварри.
По-друге, здійснюючи свою щорічну пастирську поїздку по Ґаллії та Наваррі, до Памплони прибув його еміненція кардинал Марк де Філіппо, архієпископ Тулузький. Під час недільної проповіді в соборі Пречистої Діви Марії він, розмірковуючи про святість шлюбних уз, мабуть, трохи погарячкував і навпростець заявив, що чоловік, винний у перелюбі, не має права вимагати від своєї дружини вірності, бо, на його тверде переконання, подружня вірність має бути взаємною.
І хоч це твердження мало суто умоглядний характер і не зовсім узгоджувалося із загальноприйнятими нормами християнської моралі, Бланка вирішила для себе, що церква (принаймні, в особі архієпископа) не стане суворо засуджувати її, а Бог зрозуміє і все простить. Зрештою, Александр завинив не лише тим, що минулого року грішив з сестрою; його провина полягала ще й у тому, що він вперто не хотів каятися. Після сварки з Бланкою, що сталася в середині лютого, ґраф, позбавлений доступу до жінчиної спальні, навіть у гадці не мав накладати на себе єпитимію і регулярно проводив ночі з іншими жінками — здебільшого з молоденькими покоївками, що було однією з його слабостей.
Остання подія, а саме відверта розмова з Матільдою, що відбулася за кілька днів по знаменній проповіді архієпископа, була тією останньою краплею, що переповнила чашу Бланчиного терпіння.
Того дня, близько десятої ранку, Бланка вже прокинулась, але все ще ніжилася в ліжку, коли до її спальні ввійшла Матільда. Стримано привітавшись з нею і вибачившись за вторгнення, дівчина сіла на край ліжка і спрямувала на кастільську принцесу докірливий погляд.
— Рада тебе бачити, серденько, — спросоння всміхнулась до неї Бланка. — Але чому ти така похмура?
