Філіп хотів відповісти, що розпусність буває різна і що розбірливість у словах ще не святенництво, та якраз цієї миті відчинилися двері з передпокою, і до вітальні зазирнув його паж д’Обіак — білявий хлопчина тринадцяти років з вічно всміхненим лицем і легковажним поглядом красивих оксамитових очей.
— Монсеньйоре…
— Ти невиправний, Маріо! — роздратовано перебив його Філіп. — Коли вже навчишся стукати в двері?
— Перепрошую, монсеньйоре, — промовив паж, марно намагаючись зобразити глибоке розкаяння. — Зовсім з голови вилетіло.
— Це й не дивно, — прокоментував Ґастон. — У тебе, хлопче, один лише вітер у голові гуляє.
— Що правда, то правда, — погодився Філіп. — Я тримаю його в себе саме через його унікальну недбалість… Ну, чого тобі, Маріо?
— Тут одна панночка, монсеньйоре. Каже, що прийшла до вас за дорученням пані принцеси.
— Он як! — пожвавішав Філіп. — Що ж, запроси її. Негоже примушувати даму чекати, надто ж коли вона — посланниця принцеси.
Він улаштувався в кріслі, схрестив ноги і прибрав величного вигляду.
Маріо ширше розчинив двері і відступив углиб передпокою.
— Прошу, панно, проходьте.
До кімнати плавною ходою ввійшла струнка чорноволосу дівчину в ошатній сукні з темно-синього оксамиту і схилилася перед Філіпом у шанобливому реверансі. Ґастон, Сімон та Ґабріель привітали її шанобливими поклонами, а Філіп — кивком. Він навіть зробив порух, ніби збираючись встати з крісла, але останньої миті передумав. З його обличчя зник бундючний вираз, поступившись місцем замилуванню, а в очах запалахкотіли хтиві вогники. Він мимоволі облизнув губи і запитав:
— Мій паж не помилився? Вас прислала пані Марґарита — чи сама богиня Афродита?
Ґастон д’Альбре стиха захихотів. А дівчина ніяково всміхнулась і відповіла:
— Я прийшла за дорученням пані принцеси, монсеньйоре. Її високості дуже прикро через той інцидент…
— Це щодо обіду?
— Так, монсеньйоре. Сьогодні пані була зла… зле себе почувала… і так вийшло. Тому вона всіляко перепрошує і висловлює сподівання, що не дуже образила вас.
Філіп зобразив щирий подив:
— Образила? Ради Бога! Я нітрохи не ображаюся. Якщо пані принцеса не прийшла на обід, то вона мала на це підстави. І не мені судити, достатні вони чи ні. Так їй і скажіть.
Ґастон тихенько пирхнув:
— Який лицемір!
Дівчина знову всміхнулась і продовжила:
— Сьогодні ввечері пані принцеса влаштовує невеликий прийом для молодих сеньйорів і дам. Її високість просила запитати, чи не погодитеся ви з вашими друзями та родичами приєднатись до цього товариства.
„Так-так, — подумав Філіп. — Це ще краще, ніж я сподівався. Вечір у порівняно вузькому колі, інтимна обстановка… Але ж чорт! Яка чарівне дівча! Невже Марґарита навмисно прислала її, щоб відвернути мою увагу від своєї персони? Гм, треба визнати, що почасти їй це вдалося…“
— Перекажіть пані принцесі, що ми з вдячністю приймаємо її запрошення, — відповів він. — О котрій почнеться прийом?
— За годину після заходу сонця, цебто близько дев’ятої. Її високість пришле за вами своїх пажів.
— Чудово.
Відтак у вітальні запанувала мовчанка. Дівчина все так само захоплено дивилася на Філіпа, сором’язливо всміхаючись. У відповідь він відверто роздягав її поглядом.
Ґастон з байдужим виглядом сидів на дивані і нишком осміхався. Він і заговорив першим:
— Між іншим, панно. Ви мені когось нагадуєте. От тільки не збагну, кого саме.
— Прошу, монсеньйоре? — стрепенулася дівчина. — Можливо, ви знаєте мого брата, Етьєна де Монтіні?
— Атож, це він… Отже, ви його менша сестра — Матільда, якщо не помиляюся?
— Так, монсеньйоре, Матільда. Матільда де Монтіні.
— Гарне у вас ім’я, — сказав Ґастон. — Як і ви вся. Правда, Філіпе?
Той ствердно кивнув і нагородив Матільду чарівливою усмішкою. Вона збентежено опустила очі, щоки її з рожевих зробилися яскраво-червоними.
— Ви дуже люб’язні, панове…
Ґастон підвівся з дивана і розпрямив плечі.
— Ну, гаразд, піду попереджу наших хлопців, щоб о пів на дев’яту були вже готові.
— Правильно! — зрадів Філіп. — Неодмінно попередь. І ви, Сімоне, Ґабріелю, також ідіть — перевдягніться, відпочиньте трохи.
Обоє скорилися накоазові й вийшли з кімнати слідом за Ґастоном. При цьому Сімон іронічно посміхався, а Ґабріель чомусь був похмурий і пригнічений…
Коли вони лишилися удвох, Філіп ласкаво звернувся до Матільди:
— Прошу сідати, панно. Вибирайте, де вам зручніше. — Він по-змовницькому підморгнув їй, всім своїм виглядом показуючи, що найзручніше місце в нього на колінах. — Офіційна аудієнція закінчена, і нам можна не дотримуватися протоколу.
— Дякую, монсеньйоре, — збентежено відповіла дівчина. — Та краще я постою. Тим більше, що мені час повертатися до пані.
— Тоді я теж постою, — сказав Філіп, підводячись з крісла. — І до речі, я вас ще не відпускав.
— Прошу, монсеньйоре?
— Хто буде присутній на сьогоднішньому прийомі? Із знаті, певна річ.
— Ну, передусім, пані Бланка Кастільська. Можливо, що буде її брат, дон Фернандо.
— Он як! — здивувався Філіп. — Ґраф де Уельва вже приїхав?
— Так, монсеньйоре. Її високість якраз давала мені доручення, коли їй доповіли про прибуття пана принца.
