За своє недовге життя (а прожив він усього 41 рік) відомий польський письменник Тадеуш Доленга-Мостович (1898–1939) створив 16 романів, вісім з яких були екранізовані. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки «Кар'єра Никодима Дизми», «Щоденник пані Ганки», «Знахар». «Професор Вільчур» є продовженням роману «Знахар». Минуло три роки відтоді, як Рафал Вільчур, колишній сільський знахар, а насправді талановитий хірург, повернувся до Варшави й знову очолив створену ним самим клініку. Він багато й успішно оперує, читає лекції студентам і навіть не підозрює, що його слава і визнання не всім до вподоби. Подружжя Добранецьких не зупиниться ні перед чим, щоб забруднити чесне ім'я професора Вільчура і вижити його із власної клініки. Не в змозі більше терпіти інтриги, самотній і розгублений професор повертається у далеке село в білоруській глибинці, де його знали як знахаря Антонія. Там він відкриває народну лічницю, котру збудували самі селяни. А допомагає професорові у всьому молода лікарка Люція, яка вже давно закохана у нього…
Tadeusz Dołęga-Mostowicz
PROFESOR WILCZUR
ISBN 978-966-03-9300-4
© Т. М. Ярмолюк, переклад українською, 2020
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
Професор Єжи Добранецький повільно поклав телефонну слухавку і, не дивлячись на дружину, сказав ніби байдужим тоном:
– У суботу в нас загальні збори Асоціації лікарів.
Пані Ніна, не відводячи від нього погляду, запитала:
– А що іще хотів Бернацький? Бо це він дзвонив?
– Та, дрібниці. Звичайні організаційні питання, – махнув рукою Добранецький.
Вона надто добре знала свого чоловіка, щоб уміти проникнути під маску байдужості на його обличчі. Жінка відчула удар, який знову звалився на чоловікові плечі, він укотре зазнав поразки, важкої поразки, що його знову спіткала невдача, яку хотів приховати від неї.
Ах, цей слабкий чоловік, цей чоловік, який не вміє боротися, який здає позицію за позицією і все сильніше його виштовхують у тінь, в сірі ряди другорядних лікарів. У цю мить вона ненавиділа його.
– Що мав на увазі Бернацький? – наполегливо запитала дружина.
Добранецький підвівся, став ходити кімнатою і заговорив тоном всепрощаючого переконання:
– Напевне… Вони мають рацію… Це належить Вільчурові… Та й мені відпочинок належить. Я стільки років був головою Асоціації… І ми не повинні забувати, що Вільчур заслуговує на якусь моральну компенсацію за все, що він пережив.
Пані Ніна засміялася коротко й гостро. В її великих зелених очах зблиснула зневажлива іронія. На скривлених вустах, тих прекрасних вустах, яких він не міг позбутися навіть під час роботи, вимальовувалася лінія майже огиди:
– Компенсації?.. Але ж він давно її вже отримав з надлишком! Ти сліпий, чи що?! Він відбирає в тебе одну посаду за другою. Видер у тебе керівництво клінікою, слухачів, пацієнтів, доходи… Компенсації!
Добранецький зсунув брови і промовив тоном, який не допускав заперечення:
– Йому це все належить. Вільчур – великий вчений, блискучий хірург.
– А хто тоді ти? Коли я шість років тому виходила за тебе, то вірила, що ти сам думаєш, що ти найкращий хірург і знаменитість у науці.
Добранецький змінив тон. Він сперся на край письмового столу і, схилившись над дружиною, ніжно почав:
– Кохана Ніно, ти повинна зрозуміти, що є якісь градації, є певна ієрархія, є різні ступені можливості й людських цінностей… Як же ти можеш звинувачувати мене у надмірній самокритиці, аби визнати, що я поступаюсь місцем Вільчурові і мушу поступатися з багатьох причин?.. А зрештою…
– Зрештою, – перебила вона його, – нам немає про що говорити. Ти добре знаєш мою думку з цього приводу. Якщо тобі не вистачає амбіцій і волі до перемоги, то я маю їх вдосталь. Я ніколи не погоджусь на роль дружини якогось нуля. І застерігаю тебе, що якщо станеться так, що врешті-решт тобі доведеться виїхати, щоб практикувати, до якогось Мухосранська, то я з тобою не поїду.
– Ніно, не перебільшуй.
– Бо на цьому все закінчиться. Ти думаєш, я не знаю. Вже зараз Вільчур підтримує доцента Бернацького. Вони зіпхнуть тебе на саме дно! Я не маю за що забрати свою шубу від кравця! Звичайно, тебе це зовсім не стосується, але я цього не потерплю, я не створена для того, щоб бути дружиною якогось нездари. І я тебе попереджаю…
Вона не закінчила, але в її голосі забриніла занадто очевидна погроза.
Професор Добранецький тихо сказав:
– Ти мене не любиш, Ніно, ти ніколи мене не любила.
Вона заперечно похитала головою.
– Ти помиляєшся. Але я можу кохати лише справжнього чоловіка. Справжнього – означає бойового, переможця, того, хто не має меж жертовності для своєї жінки.
– Ніно, – проказав він з викликом у голосі, – хіба я не роблю все, що в моїх силах?
– Ти нічого не робиш. Ми щораз біднішаємо, щораз менше з нами рахуються, нас зіштовхують у тінь. А я не створена жити в тіні, і пам’ятай, що я тебе попередила про це!
Жінка встала і пішла до дверей. Коли її рука була вже на клямці, Добранецький вигукнув:
– Ніно!
Вона повернула голову. В її очах, які світилися гнівом, він побачив лише байдужий холод.
– Що іще ти хочеш мені сказати?
– Що ти вимагаєш від мене?.. Як мені поступати?..
– Як?..
Пані Ніна зробила три кроки в бік чоловіка і рішуче сказала:
– Знищ його! Усунь з дороги! Стань таким же безжальним, як і він, і тоді ти зможеш зберегти своє становище!
Вона на мить затрималась і додала:
– І мене… Якщо тобі на цьому залежить.
Залишившись наодинці, Добранецький важко опустився у фотель і задумався. Ніна ніколи не кидала слів на вітер. Він так добре усвідомлював, що любить її, що без неї життя втратить весь сенс і свою цінність. Коли він шість років тому просив її руки, він міг вважати, що не просить милості. Хоча він і був набагато старший за неї, але був успішним відомим лікарем, ба більше – уславним. І тішився добрим здоров’ям.
