– Я просив би вас, колего, ще залишитися. Ви, напевно, здогадалися – чому.
– Так, – тихо відповів Кольський.
– Панна Люція поїде разом з вами… Я знаю, що ви любите одне одного, і щиро бажаю вам великого щастя…
Він замовк. Кольський стояв блідий як полотно і не міг вичавити з себе ні єдиного слова.
– Отже, домовилися, – сказав після довгої паузи Вільчур, – ви поїдете завтра вранці. Так буде найкраще. А зараз, колего, дозвольте привітати вас. У вас буде чудова дружина, просто скарб. Дай вам Боже…
І не зміг закінчити. Вийшов з кімнати і повернувся до себе. Але Люції вже там не застав. Він важко опустився на ліжко і, підперши голову руками, сидів довго і нерухомо.
В той день у лікарні ніхто не обідав. Вже сутеніло, коли Люція з допомогою Донки почала пакувати свої речі. Вечеряли у передпокої. Вільчурові майже силоміць довелося випровадити Люцію. У всіх був пригнічений настрій. Тільки Омела розтягував свої довгі монологи, вдаючи, що нічого не помічає. В кінці вечері Люція знову розридалася і втекла до себе. Всю ніч вона не зімкнула очей. Не спав і Вільчур, а коли вийшов вранці, то виглядав як після важкої хвороби.
О восьмій ранку біля ґанку лікарні зупинилася підвода, на яку Василь і Кольський почали складати речі Люції. І хоча звістка про від’їзд Люції ще вчора дійшла до млина, ніхто, окрім Василя, який мав би відвезти її на станцію, не прийшов попрощатися з нею.
Коли вже все було готове, Вільчур ще раз обійняв Люцію і побажав їй щастя. Вони обоє не могли стримати сліз. Кольський уже сидів на возі, нетерпляче поглядаючи на годинник. Василь допоміг Люції сісти поруч з Кольським. Сам скочив на переднє сидіння, змахнув батогом над кінськими спинами, і віз рушив по дорозі в бік тракту.
На ґанку залишилися Вільчур та Омела. Коли віз уже зник за поворотом, Омела сказав:
– Ось і поїхали…
– Поїхали, – після хвилинного мовчання відгукнувся Вільчур. – Усі від’їжджають… Усі… І ти поїдеш.
Омела похитав головою.
– Не поїду. Залишуся. Чого хочеш? Я полюбив тебе. Полюбив тебе за те, що ти дурний, цезаре.
Вільчур посміхнувся.
– Дурний… – повторив він.
– Авжеж. А в нинішні часи, коли розум існує лише для того, щоб творити зло, що ж таке дурість, коли не вищий прояв добра? А що ж таке добро, коли не мудрість? Життя стає парадоксом. Може, це і мудро, що ти,
– Може, для цього я і був створений, – задумливо сказав Вільчур.
– Ти живеш для інших, а інші – для самих себе. І тільки я не знаю, для кого і для чого живу… Багато років я шукаю відповідь, шукаю відповідь на це питання на дні кожної пляшки. І не знаходжу… Напевно, ще не можу натрапити на ту єдину. Але не турбуйся! Прийде час і на неї. Я перехилю її, і в останньому ковтку мені відкриється істина…
