Але в надії, що Хаїм довідався дещо про Чаміла, він одразу ж продовжив лагідніше:
— Ні. А що?
Тоді Хаїм почав розповідати. Спочатку він ще тримався як людина, що зупинилася під час прогулянки, випадково, і яка за мить вирушить далі, й зиркав довкола себе, але мало-помалу все сильніше забувався і говорив запальніше, хоч і не підвищуючи голосу.
У тому, що він розповідав, були окремі неясні й незрозумілі місця, зате деякі інші були розказані з такими подробицями, ніби він бачив їх на власні очі. Хаїм знав усе і бачив навіть те, чого не можна було побачити.
Коли Чаміл у перших сутінках повернувся у свою камеру, яку наглядач за ним замикав, в просторому приміщенні було ще видко. У двох світлих і накритих кришками мисках уже чекала вечеря, про яку інші в’язні й мріяти не могли. Все було так, як і кожного вечора. Ходіння з кутка в куток і очікування сну, про який відомо, що він не прийде. Мало-помалу затихли й останні звуки внизу на подвір’ї. Морок проковтнув білі стіни й предмети і стиснув камеру довкола невиспаного чоловіка. Утворювався новий, нічний світ, і в ньому почали з’являтися тонкі, нереальні голоси й відблиски від гри слуху у темряві й безсонні. В одну з таких митей, він і саме не знає, в яку саме, йому почулося, що зовні ключем хтось шукає отвір у замку. Але це вже була не омана слуху. Двері відчинилися, впускаючи трохи скупого світла. У камеру безшумно ввійшли двоє темних людей. За ними хлопчина тримав невеличкий каганець. Він одразу ж став збоку, підняв лампу й застиг.
Світло розлилося по камері. Один із цих двох був огрядним; усе в ньому було округлим і м’яким: зовнішній вигляд, голос і рухи. А другий був миршавим, самі лиш шкіра й кістки; у нього були великі глибоко посаджені очі й крупні, страшні кулаки, що мимоволі впадало в око. Вони виглядали як два лиця дволикої султанської справедливості. Лише перший ввічливо (погрозливою ввічливістю) привітався. І почалося.
Підозріло лагідним голосом дебелий чиновник сказав, що перший допит мав більше формальний характер, тому й відповіді були такими. Цього, звісно ж, недостатньо.
— Чаміл-ефенді, треба, щоб ви нарешті сказали нам для кого ви збирали дані про Джем-султана і до деталей вивчали спосіб, в який здійснюється план повстання проти законного султана й халіфа, і як знаходити засоби й шляхи для захоплення престолу за допомогою ворогів із закордону.
— Для кого? — тихо зітхнув юнак, приготувавшись захищатися.
— Так, для кого?
— Для себе й ні для кого іншого. Я вивчав те, що відомо з нашої історії. Заглибився…
— А як трапилося, що з усіх тем, про які пишуть книги й науки, ви обрали саме цю?
Мовчання.
(Хаїм уже забув про свою обережність і говорив жваво, активно допомагаючи собі мімікою й жестами).
— Слухайте, — спокійно й підкреслено офіційно продовжив дебелий чиновник. — Ви розумна й освічена людина з поважної сім’ї. Ви й самі бачите, що вплуталися в недобру справу — або ж хтось вас уплутав. Ви знаєте, що й нині, як і тоді, на престолі сидить султан і халіф (хай йому бог дарує довге життя і всіляких успіхів!), і що ця тема не годиться для роздумів, а тим паче вивчення, писання й розмов. Ви знаєте, що вимовлене навіть у найглухішій хащі слово не залишається там, тим більше, коли воно напишеться чи навіть розкажеться іншим, як ви це робили по Смирні. Поясніть нам, у чому річ, розкажіть усе. Так буде легше для нас і краще для вас.
— Усе, що ви говорите, не має зв’язку ні зі мною, ні з моїми думками.
Голос парубка звучав щиро, з відтінком образи. Тоді чиновник облишив свій офіційно-урочистий стиль і заговорив тоном, що був для нього значно природнішим:
— Зачекайте трохи! Не може бути, щоб тут не було зв’язку. Все має зв’язок з усім. Ви людина вчена, але й ми не повні кретини. За таку роботу не беруться випадково й без якоїсь цілі.
Говорив весь час тільки дебелий. А Чаміл усе більше розмірковував над тим, що чує від цього чиновника, й відповідав неясно, наче це було просто відлуння питань.
— Цілі. Якої цілі?
— Якраз це ми й хочемо від вас почути.
Юнак не відповів нічого. Думаючи, що він його похитнув, дебелий чоловік продовжив, самовпевнено розтягуючи слова.
— Ну, кажіть, слухаємо вас!
Це було сказано ще твердіше й сухіше, в якийсь новий спосіб, з призвуком нетерплячки й погрози.
Парубок кидав погляди у темні кути навколо себе, наче поза колом цього слабкого світла шукає якогось свідка. Думав, як би сказати одне-єдине слово чи речення, яке б розбило це дурнувате непорозуміння, все пояснило й довело, що тут немає цілі і що він про все це не може й не повинен звітувати, особливо в цей час, тут і так. Думав, що якраз це й говорить, а сам мовчав. Але говорили обидва чиновники (тепер заговорив і той миршавий), швидко, настирно й по черзі.
— Говоріть!
— Кажіть, так буде краще й простіше для вас.
— Кажіть, якщо уже почали.
— Тож з якою ціллю і за чий рахунок?
Засипали його питаннями. Парубок жмурився від світла й продовжував кидати погляди в темні кути. Він важко збирався з думками, не встигаючи добре розібрати й зрозуміти питання.