Так тривало п’ять-шість днів. Починалося кожного ранку о тій самій годині, немов якась узвичаєна церемонія, і тривало з двома-трьома короткими перервами аж до надвечір’я. Історія про Джем-султана, його страждання й подвиги здавалася невичерпною. Але одного ранку Чаміл не з’явився. Фра Петар виглядав його, чекав і занепокоєно ходив по всіх закутах Двору. Двічі того дня до нього підходив Хаїм зі своїми завжди однаковими схвильованими наріканнями й скаргами на несправедливість у Смирні, на шпигунів і всілякі пастки тут, у Проклятому дворі. Фра Петар слухав його краєм вуха. І думав при цьому про відсутнього Чаміла.
Йому здавалося, що він бачить і чує, як учора, перед прощанням, той говорив швидко, ніби звідкись читав.
— Стоячи з гідністю, в прекрасному святковому одязі, на палубі корабля, що причалив у Чивітавек’ї, і роздивляючись строкату і церемоніально вишикувану папську армію й церковних достойників, Джем думав жваво і ясно, як думаємо ми в миті, коли прощаємося з одним етапом життя, але ще не почали інший. Він холоднокровно думав про своє нещастя й дивився ясно й спокійно, так, як може дивитися на це людина, яка на нещастя дивиться збоку й чує про нього від інших.
Ех, скрізь його зустрічають чужі люди — як живий мур його в’язниці. А що він може очікувати від цих людей. Можливо, співчуття? Це єдине, чого йому не треба і чого йому ніколи не було треба. Співчуття, яке інколи виявляли йому окремі добрі й шляхетні люди, для нього було лише мірою його лихої долі й нечуваного приниження. Навіть для небіжчика співчуття є важким і образливим, а як його має сприймати ще живій, свідомій усього людині, як живий може дивитися в очі живих, читаючи в них тільки одне: співчуття?
З усього, що є на світі і чим є світ я хотів зробити знаряддя, за допомогою якого я б захопив і підкорив світ, а тепер той світ зробив мене своїм знаряддям.
Так, що таке Джем Джамшид? Раб — це м’яко кажучи. Раб, простий раб, якого водять на ланцюзі з базару до базару, і який все ще має надію на милість доброго господаря або ж на викуп чи втечу. А Джем милосердя не міг ані чекати, ані прийняти, навіть якби хтось захотів йому його виявити. Викуп? За нього не викупи збирають, а навпаки, сплачують цілі багатства і з одного й із другого боку, щоб він залишився рабом і знаряддям і не міг відкупитися. (Винятком є його мати, непохитна, чудова жінка, створіння над створіннями, але своїми безпомічними зусиллями вона лише збільшує тягар його приниження). Втеча? Важко втекти з ланцюга й безіменному рабові, але коли він утікає, то все ж має трохи надії, що перехитрить переслідувачів і добереться до своїх людей, серед яких зможе жити як вільна й непомітна людина між вільними й простими людьми. А для нього навіть втеча неможлива. Увесь заселений і знаний світ поділений на два табори — турецький і християнський, і в жодному для нього немає притулку. Адже й там, і тут він може бути тільки одним — султаном. Переможцем чи переможеним, живим або мертвим. Тому він раб, для якого втечі не існує ні уві сні, ні наяву. Це шлях і надія менших і щасливіших за нього. А він приречений бути султаном, полоненим тут, живим у Стамбулі чи мертвим під землею, але завжди й тільки султаном, і лише на цьому шляху може бути його спасіння. Султан — і ані ні грама менше, бо це б значило те саме, що й не бути, і ані грама більше, бо більшого за це не існує. Це рабство, втеча з якого неможлива навіть після смерті.
Корабель тупо вдарився кранцем об кам’яну пристань. Тиша була такою, що навіть це було чутно і звук цей полетів луною над берегом, на якому всі, від кардинала до конюха, некліпно дивилися на ставного чоловіка у білій, обшитій золотом високій чалмі на голові, що, наче статуя, стояв окремо, на три кроки попереду від свого почту. І не було нікого, хто б не побачив у ньому султана і хто б не розумів, що ніким іншим він бути не може, хоча через це він і пропадає.
Розповідаючи це, Чаміл і сам підвівся. (Він не міг допустити, щоб наглядачі заганяли його в камеру, як решту, і тому зазвичай ішов сам, трохи раніше визначеного часу). Після звичайного короткого прощання він зник в одному з закапелків Проклятого двору, по віддалених закутах якого вже ковзали перші тіні сутінків.
Парубок не з’явився ні на другий, ні на третій день. А десь опівдні прийшов Хаїм і, скрадливо кидаючи скрізь довкола себе підозрілі погляди, сказав, що з Чамілом «трапилося щось недобре». Більше нічого він сказати не міг.
Лише через два дні, протягом яких Хаїм не знаходив собі спокою, він прийшов з уже зібраною історією про Чамілове зникнення.
Спочатку він, понурий і з похиленою головою, обходив простір довкола фра Петара все вужчими й вужчими колами й еліпсами, озирався спідлоба, намагаючись, вочевидь, надати своїй розмові вигляду випадкової зустрічі під час прогулянки і, ясна річ, не усвідомлюючи, наскільки ті його «заходи безпеки» марні й усім помітні. Врешті наблизившись, він стиха запитав:
— Вас допитували?
— Ні, — голосно відповів фра Петар, якого Хаїмові «заходи» почали дратувати.