Френні з Пітером вражено подивились одне на одного широко розплющеними очима. Годинник незворушно продовжував відлічувати час.
— Усе владнається, — спокійно мовив Пітер. — Потроху перетреться, і вона заспокоїться.
— Справді? — спитала Френні.
Вона повільно підійшла до батька, прихилилася до нього, і він обійняв її.
— Мені так не здається, — сказала Френні.
— Не зважай. Подумаємо про це пізніше.
— Треба йти. Вона не хоче мене тут бачити.
— Краще лишися. Буде добре, якщо — або коли — вона спуститься й з’ясується, що їй потрібно, аби ти лишилася. — Він трохи помовчав. — Щодо мене, Френ, то я це й так знаю.
— Татусю, — промовила вона й поклала голову йому на груди. — Ох, татку, мені так шкода, так страшенно шкода…
— Ш-ш-ш…
Він погладив її волосся. Понад головою дочки він бачив, як крізь шибки струменять сонячні промені — стояла післяобідня пора, проте здавалося, наче вже почало вечоріти. Тут, у вітальні, світло завжди набувало цієї характерної риси: робилося золотавим та непорушним і лягало так само, як у музеях та прадавніх склепах.
— Ш-ш-ш, Френні… Я люблю тебе. Я люблю тебе.
Загорілася червона лампочка. Зашипіла помпа. Відчинилися двері. Чоловік, який переступив поріг, не мав на собі білого комбінезона. Натомість у нього був маленький блискучий фільтр для носа, схожий на срібну виделку з двома зубцями — такі кладуть на столики з канапками, щоб можна було дістати з пляшки оливки.
— Вітаю, містере Редман, — сказав на ходу прибулець.
Він виставив руку в прозорій гумовій рукавичці, і з переляку Стю її потиснув.
— Мене звати Дік Дейтц. Деннінґер сказав, що ви не гратимете в нашу гру, доки вам не скажуть, який рахунок.
Стю кивнув.
— Гаразд.
Дейтц присів на край ліжка та впер руки в боки. Він був невеличким чорношкірим чоловічком і в такій позі скидався на гнома з диснеївського мультфільму.
— То що саме вас цікавить? — спитав він.
— По-перше, скажіть, чому на вас немає одного з тих скафандрів.
— Бо Джеральдо каже, що ви не заразні.
Дейтц указав пальцем на морську свинку за подвійним склом, що займало одну стіну. Тваринка сиділа в клітці, а позаду неї з порожнім обличчям стояв Деннінґер.
— Гм, Джеральдо?
— Протягом останніх трьох днів Джеральдо дихав вашим повітрям, яке попередньо проганяли через конвектор. Хвороба, яку підхопили ваші друзі, легко перекидається з людини на морську свинку й навпаки. Ми дійшли висновку, що, якби ви мали ту заразу, Джеральдо вже мав би здохнути.
— Однак ви вирішили не ризикувати, — сухо сказав Стю й тицьнув великим пальцем на носовий фільтр.
— Ризик у моєму контракті не прописаний, — цинічно всміхнувся Дейтц.
— То що в мене таке?
Слова полинули так плавно, наче то була заготовлена промова:
— У вас чорне волосся, блакитні очі, страшенно гарна засмага… — Він пильно поглянув на Стю. — Не смішно, так?
Стю промовчав.
— Хочете мене вдарити?
— Гадаю, користі з цього не буде.
Дейтц зітхнув і потер перенісся — скидалося на те, що йому боліло від тих трубок у носі.
— Слухайте, — мовив він. — Коли справи серйозні, я починаю жартувати. Хтось курить або жує гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнівом, багато хто справляється з цим краще. А щодо того, яка у вас зараза, то, згідно з аналізами, які провели Деннінґер та його колеги, у вас нічого немає.
Стю байдуже кивнув. Однак йому здалося, що маленький гном, який сидів на ліжку, розгледів за його кам’яною міною раптову й глибоку полегкість.
— А що в інших?
— Перепрошую, однак це таємна інформація.
— А як його підхопив Кемпіон?
— Це також закрита тема.
— На мій здогад, він був військовим. Десь стався нещасний випадок. На кшталт того, що тридцять років тому трапилося в Юті з тими вівцями, тільки набагато гірше.
— Містере Редман, мене можуть кинути до в’язниці, навіть якщо я просто скажу, холодно чи тепло.
Стю замислено пошкрябав свою нову бороду.
— Ви б мали радіти, що ми не розказуємо вам більше, — мовив Дейтц. — Ви ж це знаєте, правда?
— Ага, менше знаю — краще служу нашій країні, — сухо сказав Стю.
— Ні, це суто Деннінґерова приказка, — відмахнувся Дейтц. — Коли поглянути на всю нашу систему, ми з Деннінґером — лише мурахи, і повноважень у нього ще менше. Він лише сервопривід[65]. У вас є прагматичніша причина радіти. Щоб ви знали, ви також під грифом «таємно». Ви зникли з лиця землі. І якби вам було відомо трохи більше, наші великі цабе могли б вирішити, що безпечніше зробити так, аби ви зникли назавжди.
Стю нічого не відповів. Він був приголомшений.
— Та я прийшов не для того, щоб вас залякувати. Нам дуже потрібна ваша співпраця, містере Редман. Дуже.
— Де всі ті, з ким мене привезли?
Дейтц дістав із внутрішньої кишені аркуш.
— Віктор Пелфрі — мертвий. Норман Брюетт, Роберт Брюетт — мертві. Томас Воннамейкер — мертвий. Ральф Ходжес, Берт Ходжес, Шеріл Ходжес — мертві. Крістіан Ортеґа — мертвий. Ентоні Леомінстер — мертвий.
