Що то за мелодія? «Прекрасний Сіон»? «Поля біля батьківського дому»? «Щасливе майбутнє»[68]? Якийсь гімн із дитинства — щось, що асоціювалося з хрестинами й пікніками під обід. Та Стю не пригадав, який саме.
А тоді музика стихла. На сонце набігла хмара. Стю стало лячно. З’явилося відчуття чогось жахливого, страшнішого за чуму, пожежу, землетрус. У кукурудзі щось було, і воно спостерігало за ним. У кукурудзі сиділо щось темне, моторошне.
Стю поглянув туди й побачив два червоні ока, що палали в темному затінку, у глибині кукурудзяних хащів. Ті очі сповнили його паралітичним, безпорадним відчаєм — наче в курки, яка відчула тхора. «Це він, — подумав Стю. — Чоловік без обличчя. О милосердний Боже. О Господи, ні».
А тоді сон розвіявся, і він прокинувся з відчуттям тривоги, дезорієнтації та полегкості. Стю сходив до туалету, а потім визирнув у вікно й поглянув на місяць. Знову ліг у ліжко, але заснув лише за годину. У його сонній голові крутилися думки про кукурудзяні поля. Певне, йому снилась Айова, чи Небраска, чи північний Канзас. Та він ніколи там не бував.
Була за чверть дванадцята. З іншого боку до шибки маленького віконця-ілюмінатора притискалася темрява. Дейтц сидів на самоті в тісному приватному офісі. Краватку послаблено, комір розстібнуто. Ноги задер на простий металевий стіл, у руках тримав мікрофон. На стільниці стояв старомодний диктофон «Волленсак» — бобіни безперестанку крутили плівку.
— Говорить полковник Дейтц. Атланта, код установи — ПС-2. Звіт шістнадцятий, справа «Проект “Синь”», розділ «Принц/Принцеса». Цей звіт, справа та розділ мають гриф «цілком таємно», класифікація 2-2-3, конфіденційно. Джеку, якщо ти позбавлений належних повноважень — на хер із пляжу.
Він зробив паузу й на кілька секунд заплющив очі. Плівка рівномірно перекручувалася з однієї бобіни на іншу, проходячи належну магнітну й електричну обробку.
— Принц мене сьогодні добряче перелякав, — заговорив він нарешті. — У подробиці не вдаватимусь: усе буде у звіті Деннінґера. Цей парубок і текст процитує, і розділ із віршем назве. Плюс до цього транскрипція нашої з Принцом розмови буде на телекомунікаційному диску, що матиме й транскрипцію цього запису — її зроблять о двадцять третій сорок п’ять. Я так розлютився, що мало не стукнув його — до всирачки мене налякав. Однак злість уже вщухла. Він дав мені побути у своїй шкурі, і на кілька секунд я дуже гарно відчув, як воно — жити й постійно труситися від жаху. Він схожий на Гарі Купера, та коли пробиваєшся крізь поверхню, розумієш, що то доволі розумний чоловік, до того ж волелюбний сучий син. Видно: коли схоче, то знайде, як вставити палицю в колеса. Сім’ї та родичів зовсім не має, тож сильно його не притиснеш. Якщо вірити Деннінґерові, є кілька добровольців, які радо переконають Принца в тому, що співпраця — річ гарна, і до такого справді може дійти, однак іще одне зауваження: гадаю, добровольців може знадобитися дещо більше, ніж гадає Деннінґер. Набагато більше. Для протоколу скажу, що я проти подібних заходів, як і раніше. Моя мати казала, що мухи ловляться краще на мед, ніж на оцет, і, мабуть, я й досі в це вірю. Знову ж таки для протоколу: досліди й дотепер не виявили в нього ознак вірусу. От і думайте.
Він знову зупинився, змагаючись зі сном. За останні сімдесят дві години чоловік спав лише чотири.
— Облік станом на останні двадцять чотири години, — заговорив він формальним тоном і взяв зі столу стос звітів. — Генрі Кармайкл помер, поки я розмовляв із Принцом. Коп Джозеф Роберт Брентвуд помер півгодини тому. Доктор Ді не зазначить цього у своєму звіті, однак ця смерть його аж ніяк не ощасливила. Організм Брентвуда несподівано позитивно зреагував на вакцину… Як її? — він погортав папірці. — Ось. Тип 63-А-3. Хочете — зазирніть до підфайла. Жар у Брентвуда спав, зменшилися характерні набряки лімфатичних вузлів на шиї, він сказав, що зголоднів. З’їв одне яйце-пашот і скибку тоста без масла. Говорив осмислено, цікавився, де перебуває і так далі, і тому подібне, і шуба-дуба, тра-ля-ля. А потім, близько двадцятої нуль-нуль, жар повернувся — вогнем спалахнув. Брентвуд почав марити. Порвав ремені на ліжку й узявся тинятися кімнатою, наче п’яний: горлав, кашляв, пускав шмарклі й таке інше. А тоді спіткнувся, упав і помер. Ба-бах. Наша команда вважає, що його прикінчила вакцина. На деякий час йому від неї полегшало, та перш ніж вона його добила, хвороба почала повертатися. Отже, знову до формул.
Дейтц зробив паузу.
