Ларрі пришвидшив ходу й завернув до аркади. У вухах задзеленчало, задзижчало, і почулося підсилене, громове ревіння гри «Смертельні перегони 2000»[96], у якому можна було розрізнити електронні, немов іншопланетні крики вмираючих пішоходів. «Мила гра, — подумав Ларрі. — Скоро ще й «Дахау 2000» випустять — дітлахи будуть у захваті». Він підійшов до монетного автомата й наміняв десять доларів четвертаками. Через дорогу, біля «Біф енд Брю», стояла телефонна будка, і Ларрі з пам’яті набрав «У Джейн», залу для гри в покер, у якій вони інколи зависали з Вейном Стакі.
Ларрі годував шпарину монетами, доки рука не заболіла, і за три тисячі миль задзвонив телефон.
— «У Джейн». Ми відкриті.
— Для будь-яких пропозицій? — запитав він басовитим, сексуальним голосом.
— Слухай, розумнику, це тобі не… опа, Ларрі, це ти?
— Ага. Привіт, Арлін.
— Ларрі, ти де? Тебе ніде не видно.
— Ну, я на Східному узбережжі, — обережно відповів він. — Мені сказали, що на мене почіплялися п’явки, і краще вилізти з озера й посидіти на суходолі, доки вони не повідпадають.
— Це через твою мегавечірку?
— Ага.
— О, я чула про неї, — сказала вона. — Ну ти й марнотратник.
— Арлін, а Вейна десь поряд нема?
— Ти про Вейна Стакі?
— Ну, не про Джона Вейна ж — він помер.
— Тобто ти нічого не чув?
— А що б я таке почув? Я на іншому узбережжі. А з ним усе окей, правда ж?
— Він лежить у лікарні з отим грипом. Цю заразу прозвали Капітаном Трипсом. І тут не до сміху. Кажуть, що від нього багато народу померло. Усі перелякані, сидять по домівках. У нас тут шість порожніх столів, а ти й сам знаєш, що в Джейн ніколи не буває вільних столів.
— Як він?
— Хтозна, Ларрі. Палати в лікарнях забиті хворими, і відвідувачів до них не пускають. Якось моторошно. І всюди солдати.
— У них відпустка?
— Солдати у відпустці не носять зброю та не їздять конвоями вантажівок. Багато людей справді налякані. Краще сюди не рипатися.
— У новинах нічого такого не казали.
— У наших газетах лише писали, що варто закупитися протигрипозними засобами, ото й усе. Однак ходять чутки, що то військові недбало поводилися зі своїми пробірками. Страшне!
— Та люди просто лякають одне одного.
— А там, де ти зараз, такого нема?
— Ні, — сказав Ларрі й одразу ж згадав материну застуду.
І хіба в метро не чхали, не кашляли направо-наліво? Він іще тоді подумав, що вагон скидається на палату з туберкульозниками. Однак у кожному місті вистачає перехожих, які чхають та сякаються. Йому сяйнуло, що віруси застуди дуже товариські за своєю суттю. Їм подобається ділитися багатством.
— Самої Джейні немає, — вела далі Арлін. — Сказала, що в неї гарячка й лімфовузли набухли. А я гадала, що ця стара шльондра занадто крута, щоб хворіти.
— Три хвилини скінчилися, повідомте про завершення розмови, — перебив її оператор.
— Ну, Арлін, я повернуся десь за тиждень. Зберемося, посидимо.
— Я не проти. Завжди хотіла потусувати зі справжньою зіркою.
— Арлін, а ти, бува, не знаєш чувака на прізвисько Дьюї Димовуха?
— Ой! — наполохалася вона. — Оце так! Ларрі!
— Що?
— Дякувати Богу, що ти не поклав слухавку! Я таки бачила Вейна десь за два дні до того, як він ліг у лікарню. Геть забула! От йо!
— Ну то що там?
— Конверт. Він сказав, що це тобі, і попросив потримати з тиждень у касі біля грошей або віддати тобі, як побачу. Сказав щось типу «йому страшенно пощастило, що забере він сам, а не Дьюї Димовуха».
— Що всередині? — Він переклав слухавку в другу руку.
— Хвилинку. Зараз гляну, — мовчанка, а тоді почулося, як Арлін розриває папір. — Це чекова книжка. «Перший комерційний банк Каліфорнії». На рахунку… вау! Понад тринадцять тисяч доларів. Якщо ти мене не пригостиш, я тобі голову відкушу.
— У цьому не буде потреби, — сказав він, либлячись. — Дякую, Арлін. Притримай для мене цей конвертик.
— Ні. Я кину його до канави. Козел.
— Чудово знати, що тебе люблять.
— Ларрі, ти нестерпний, — зітхнула вона. — Я покладу її в конверт і напишу на ньому і твоє, і своє ім’я. Так ти мене точно не кинеш.
— І не збирався, солоденька.
Вона поклала слухавку, й одразу ж з’явився оператор, вимагаючи ще три долари для «Ма Белл». На обличчі в Ларрі й досі вигравала широченна дурнувата усмішка, і він охоче згодував монети в шпарину.
Зиркнув на центи, розсипані на полиці телефонної будки, узяв четвертак і кинув його в автомат. За мить задзвонив телефон матері. Перший імпульс — поділитися гарними новинами, а другий — когось ними прибити. Ларрі гадав, — ні, він дійсно в це вірив, — що зараз ідеться винятково про перший випадок. Він хотів розказати, що знову став платоспроможним, порадувати їх обох.
Усмішка на його губах почала потроху згасати. Телефон дзвонив і дзвонив. Можливо, вона таки вирішила вийти на роботу. Ларрі згадав її червоне, розпашіле від гарячки обличчя, кашель, чхання й примовку «Чорт!», яку вона нетерпляче випльовувала в хустинку. Ні, на роботу вона не вийшла. Насправді він не думав, що їй стало б на це сил.
