Френ сказала, що зможе заселитися до першого липня, і коли поклала слухавку, то відчула, як по щоках течуть теплі сльози. Сльози полегкості. Вона гадала, що якщо вдасться забратися з містечка, у якому виросла, з нею все буде гаразд. Далі від матері, навіть від батька. Тоді вагітність і самотність у контексті її життя набудуть якоїсь подоби розумних пропорцій. Вагомий чинник, та не єдиний. Вона пригадала якусь тварину, — жабу чи жука, — яка з появою загрози роздувається вдвічі. Хижак бачить таку чудасію і в теорії лякається й звалює. Певною мірою вона почувалася наче той жук, і цю реакцію викликало геть усе місто, усе оточення (мабуть, найточнішим словом тут було «гештальт»). Френ знала, що її не примушуватимуть нашити на грудях червону літеру[98], та знала й те, що її розум зможе домовитися з нервами лише тоді, коли вона вирветься з Оґанквіта. Вона виходила на вулицю й бачила людей, які не витріщалися на неї, однак готувалися до цього. Звісно ж, мова не про літніх приїжджих, а про постійних мешканців. Місцевим завжди був потрібен хтось, щоб повитріщатися: пияк, чи отой ледар, який живе на саму допомогу з безробіття, чи парубок із хорошої сім’ї, якого спіймали на крадіжці в Портленді або Олд-Орчард-Бічі… чи дівчина з животом, який надимається, мов повітряна куля перед польотом.

Другий дзвінок — отой, що такий собі, — був від Джессі Райдера. Він телефонував із Портленда й спершу набрав її дім. На щастя, слухавку взяв Пітер, тож Джесс отримав номер Френ без зайвих слів.

Та все ж мало не першим, що він сказав, було «Вдома блискавки, ага?».

— Ну, трохи поіскрило, — обережно промовила Френні.

Вона не хотіла розписувати деталі. Це зробило б їх чимось на кшталт змовників.

— Твоя мати?

— А що?

— У неї такий типаж — видно, що може психонути. По очах видно, Френні. Вони ніби говорять: як застрелиш моїх священних корів, я застрелю твоїх.

Вона змовчала.

— Вибач. Я не хотів тебе образити.

— І не образив, — сказала вона.

Насправді його опис був доволі влучним (принаймні поверхово), однак вона й досі намагалася перемолоти той подив, що його викликало те дієслово — «образити». Дивно було чути його від Джессі. Можливо, ось у цьому і є істина: коли твій коханий заводить розмову про те, що може тебе образити, він уже не твій коханий.

— Френні, моя пропозиція досі чинна. Якщо ти погодишся, я добуду дві обручки й примчу до тебе вже після обіду.

«На вéлику», — подумала вона й мало не захихотіла.

Засміятися на його слова було б жахливим, недоречним учинком, тож Френні прикрила слухавку, аби впевнитись, що він нічого не почує. За останні шість днів вона нахихотілася й наплакалася більше, ніж за весь час відтоді, як їй виповнилося п’ятнадцять і почалися побачення.

— Ні, Джессе, — сказала Френ доволі спокійним голосом.

— Я серйозно! — вибухнув він так раптово, ніби побачив, як вона бореться зі сміхом.

— Я знаю, — відповіла вона. — Та я не готова до заміжжя. Джессе, я себе добре знаю. Ти тут ні при чому.

— А дитина?

— Буду народжувати.

— І віддаси до притулку?

— Ще не вирішила.

На мить він замовк, і Френні почула голоси із сусідніх кімнат. Певне, у них свої проблеми, подумала вона. Крихітко, світ — це жива мильна опера. Ми любимо наші життя, тож видивляємося промінчик світла, який указав би нам путь у завтрашній день.

— Я хвилююся за дитину, — урешті промовив Джессі.

Френні сумнівалася, що він говорить правду, однак це було єдиним, що він міг сказати, аби зачепити її. І йому вдалося.

— Джессе…

— То куди тепер? — стрепенувся він. — Ти ж не просидиш у «Гарборсайді» ціле літо. Якщо тобі нема де зупинитися, я можу щось підшукати в Портленді.

— Я знайшла квартиру.

— І де? Чи я не маю права таке спитати?

— Не маєш, — мовила Френ і прикусила язика за те, що не знайшла дипломатичнішого способу це сказати.

— Он як, — озвався Джессі химерно безживним голосом.

Урешті він знову заговорив.

— Можна в тебе дещо спитати, Френні? — сторожко мовив Джесс. — Обіцяй, що не психуватимеш. Бо я справді маю це знати. Це не риторичне запитання чи ще щось.

— Можна, питай, — напружилася Френні.

Подумки вона взяла себе в руки, аби раптом не зірватися, бо коли Джессі виголошував подібну передмову, за нею зазвичай ішла жахлива, проте цілком несвідомо шовіністична тирада.

— У мене є бодай якісь права в цій справі? — запитав він. — Ми можемо розділити відповідальність і приймати рішення разом?

На хвильку вона й справді розлютилася, та це відчуття одразу вщухло. Джесс — це просто Джесс: він намагався захистити власний образ в очах самого себе — так само, як роблять усі мислячі люди, аби спати спокійно. Вона завжди цінувала його інтелект, однак у подібній ситуації його розумність нестерпно дратувала Френ. Джесса, її та багатьох інших усе життя вчили самовіддачі й активності. Бувало, що доводилося пережити чимало негараздів, аби з’ясувати, що інколи варто просто залягти у високих бур’янах і перечекати. Його потуги мали добрі наміри, та однаково лишалися самими потугами. Він не хотів, щоб вона йшла від нього.

Перейти на страницу:

Похожие книги