У своєму кабінеті К., ходячи з кутка в куток, іще зачекав на служника, майже нічого не кажучи, спроваджував заступника директора, що не раз забігав, прагнучи дізнатися причини від’їзду, потім, нарешті одержавши валізку, заквапився до вже замовленого екіпажа. К. був уже на сходах, як останньої миті нагорі показався Кюліх із недописаним листом у руці, вочевидь потребуючи якихсь указівок. К. відмахнувся від нього, але той нетямущий молодик із великою білявою головою не зрозумів знаку і, вимахуючи папером, помчав сходами вниз, і то так прудко, немов прагнув скрутити собі в’язи. К. був такий роздратований, що, коли Кюліх наздогнав його в дверях, вихопив листа йому з рук і розірвав. У повозі К. обернувся і побачив, що Кюліх, певне, досі не збагнувши своєї помилки, стоїть на тому самому місці й дивиться вслід екіпажеві, тим часом як портьє біля нього низько насунув на обличчя капелюха. Адже К. був усе ж одним з найвищих службовців банку і якби навіть він сам спростовував це твердження, портьє б йому заперечив. А мати, хоч скільки їй доводили, вважала, і то вже багато років, ніби К. — директор банку. В очах матері він ніколи не опуститься, дарма що його авторитет трохи підірвано. Мабуть, це добра прикмета, переконав себе К. перед самим від’їздом, що він відібрав листа таки в того службовця, що пов’язаний із правосуддям, і без усяких вибачень розірвав його, хоч той лист йому рук не пік.
...А все ж, якби було можна, К. найрадніше двічі шмагонув би рукою по білих круглих щоках Кюліха. З одного боку, це, звісно, дуже добре, бо К. ненавидить Кюліха, і не тільки Кюліха, а й Рабенштайнера та Камінера. Йому здається, ніби він ненавидить їх бозна-відколи, хоч, правда, їхня поява в кімнаті панни Бюрстнер уперше примусила його звернути на них увагу, але його ненависть давніша. Останнім часом К. майже страждав з тієї ненависті, бо не міг задовольнити її: до них дуже важко підступитися, вони тепер найнижчі службовці банку, пересічні й нічим не видатні, і піднімуться трохи вище хіба що під тиском прослужених років, та й то повільніше, ніж будь-хто інший, отже, майже неможливо поставити на їхньому шляху якусь перешкоду; жодна перешкода, поставлена чужою рукою, не буде такою великою, як Кюліхова глупота, Рабенштайнерові лінощі та Камінерова огидна підлабузницька скромність. Єдине, що можна вдіяти проти них, — посприяти їхньому звільненню з роботи, і цього було б неважко досягти, вистачило б кількох слів, мовлених директорові, але на таке К. не наважувався. Може, він би і спробував, якби заступник директора, що відверто або потай віддавав перевагу всьому, що ненавидів К., заступився за тих трьох, але саме тут, хоч як дивно, заступник зробив виняток і хотів того самого, що й К.
Попри добре знання людей і світу, що його здобув К. за довгі роки роботи в банку, товариство завсідників, які завжди збиралися за одним столом у пивниці, видавалося йому надзвичайно гідним поваги і він сам ніколи не заперечував, що належати до такого товариства — для нього велика честь. Це товариство складалося майже з самих суддів, прокурорів та адвокатів, до нього були допущені навіть кілька юних службовців і адвокатських помічників, проте вони сиділи аж у кінці столу і могли брати участь у розмовах лише тоді, коли до них звернуться. Але метою таких звертань здебільшого було прагнення розсмішити товариство, надто прокурор Гастерер, що звичайно сидів поруч із К., полюбляв засоромити молодь, ставлячи які-небудь запитання. Коли він клав на стіл свою велику й дуже волохату руку з розчепіреними пальцями і звертався до кінця столу, кожен нашорошував вуха. А коли там, на тому краї, хтось брався відповідати, проте не знав правильної відповіді, або замислено втуплювався в пиво, або замість говорити лише роззявляв рота, або — це було найгірше — невпинним потоком починав верзти всілякі нісенітниці, старші чоловіки, регочучи, поверталися до молоді, і, здавалося, тільки тоді їм по-справжньому добре. Поважні, суто професійні розмови точилися лиш у межах їхнього гурту.
