— Значить, зроби так, Марто, щоб у нього з'явилася суспільно вагома проблема! Я замість тебе працювати не збираюся! Циґель, пані. Сідайте до столу.
Шиллєр крутнувся і побіг до дядька. Видрав чашку з кавою, принюхався — туфта! Не зрозумів — чому туфта? Кава у Марти... Знову принюхався — за-араза! Від чашки з кавою дядьковим горілчаним перегаром тхне. Жуйку! Терміново! На метр відійшов, оцінив картинку — ну, так... на трійочку. Драматизму в очах малувато. Капелюха на дядьковій лисині поправив, мить подумав... Зняв — хай полежить на дивані. Макс постереже. Присів перед дядьком, в очі зазирнув:
— Іване Степановичу... Зараз буде телебачення і ми...
— Що?! — дядько аж підскочив. До дверей. Та Рому Шиллєра такими дрібницями не зупинити.
— Унікальний шанс! Уся країна дізнається про ваше село...
— Райцентр!
— Чудово! Райцентр, так райцентр! Ви на екскурсію до Києва приїхали?
— Біда пригнала! — зовсім розгубився дядько. — Лікар я. І в нашому райцентрі...
— Стоп! — Рома Шиллєр затулив дядькові рота долонею, під руку та до крісла. — Отут і починається незбагненне таїнство. По секрету — у нас тут свої забобони. Про свою проблему треба казати лише раз! Але тому, хто допоможе її вирішити. Сідайте у крісло... Марто! Де камери?
— У коридорі.
— Запускай!
— Ви готові? — дядькові.
Дядько хоробро кивнув і відчинив на колінах пластмасовий дипломат. До кімнатки тихо влилися три оператори з камерами, Марта напружилася і сумно посміхнулася.
— Добрий день... Це громадська приймальня народного депутата України Володимира Гнатовича Сердюка. Звідки ви приїхали до нас?
Дядько закліпав очима і подивився у камеру.
— Доброго всім здоров'я, люди. Я говорю з вами з центру. Учора до Києва приїхав, бо терпіння вже нема. Хай у столиці знають, що чинять ті корупціонери, яких вони медалями нагороджують...
Шиллєр підскочив:
— Стоп, стоп... — Дядькові: — Іване Степановичу... Ну... Усе добре. Тобто — все просто чудово! І суспільна вага, відчуваю, на пару серцевих нападів потягне. Але... Не треба в камеру казати. Ви ж не на кастинґу телеведучих! Ви Марті розповідайте. Марта — помічниця народного депутата, до якого ви і приїхали зі своєю бідою.
— Нема у мене біди. Це в районі біда!
— Та як скажете! Поверніться до Марти і розповідайте їй. Забудьте про камери. Зрозуміло?
Дядько з розумінням кивнув і вивалив на стіл перед Мартою купу документів з пластмасового дипломата.
Рома Шиллєр стояв у коридорі біля прочинених дверей. Уважно спостерігав за всім, що відбувалося у голій кімнатці. Та-ак... Камери працюють. Марта сумно посміхається... Блокнот розгорни, дурепа! Ніби записуєш усе, що дядько каже. Клієнт — молоток! Як по писаному. Голос народу — приїхав зі своєї Сракожопівки з купою папірців, показує Марті кожний по черзі й у чомусь настирливо переконує.
— Шуллєре! — за спиною. Шеф, падло... І це називається почуття гумору?
— Шиллєр я! — обережно у відповідь. — Добрий день, Володимире Гнатовичу.
— Будеш мене у коридорі тримати? — Сердюк не в гуморі. Розпаньканий... Організуй йому виставу, ще й у зручний для нього час.
— Взагалі-то я планував...
— Що з лікаря витягли? Бачив він, як дівчина виходила з машини Макса?
— Мовчить... Я інтуїтивно відчуваю — нічого не бачив. Ну, я в лоба не питав... Це було б дилетантством, але... Він очі мружить. Поганий зір, а це значить...
— Гони всіх геть. Я сам з ним поговорю.
— Але ідея... «Сірий кардинал» допомагає нужденним...
— Телебачення зняло, як він Марті жаліється?
— Так, знімають... — у щілину зиркнув. — Він, здається, може ще годин сім-вісім розповідати.
— Гони всіх. Сам додумаєш, як це подати. — Замовк, замислився. — А що в нього за проблема?
Шиллєра перекосило від страху.
— Сус... пільно вагома... Наш формат.
— Гони всіх! — втретє наказав Сердюк.
Шиллєр губи стис — козел! А як красиво було б — входить Сердюк, Марта передає йому папери клієнта, Сердюк поважно киває дядькові — мовляв, усе зроблю, як народний обранець і слуга народу.
Обережно відчинив двері.
— Стоп! Усім дякуємо. Марто! Пригости наших друзів-телевізійників кавою в офісній кав'ярні. Там зручно обговорити й умови подачі матеріалу. Максе! Там на тебе чекають... У коридорі.
На півслові! Іван Степанович ще тримав у руці товстелезний документ з печатками і підписами — не інакше, судове рішення, ще намагався щось пояснити Марті, але камери вже згасли і оператори потягли їх до дверей. Лікар розгублено озирнувся — а як же ж?.. Марта сумно посміхнулася і посунула геть. За нею Макс. Ще мить — і лікар лишився у голій кімнатці сам.
— Що за цирк? — розгубився й обурився. Устав з м'якого крісла. Документи у пластмасовий дипломат вкидає. — І я теж — старий недоумок. Повірив якомусь сосунку. Стільки часу на цих клоунів витратив!
При цих словах двері відчинилися і до голої кімнатки увійшов серйозний, як асенізатор перед вигрібною ямою, народний обранець Володимир Гнатович Сердюк. З повагою потягнувся до лікаря рукою.
— Вітаю, — потис дядькову долоню, назвався: — Сердюк. Володимир Гнатович. Народний депутат України.
Дядько вороже зміряв Сердюка поглядом і відповів:
— Документа давай!
