Довіритися інтуїції. Ніколи не зраджувала. А що інтуїція каже? Мовчить? Діяти в лоба! Доконати і розорити злопам'ятного Коноваленка. Просто зараз відрядити в район бійців з охоронної фірми. Захопити райенерго і врубити вже світло тій лікарні. Позов на Коноваленка — через жадібного бізнесмена в лікарні мруть хворі. Блискавично, але... Хто дасть гарантії, що Коноваленко не піде ва-банк? Не розпатякає на увесь світ про зґвалтування тридцятирічної давнини... Після того Сердюк угору під крилом Перепечая пішов, а Коноваленко скнів до часу. Так було, а Ростик обов'язково розкаже про політичні переслідування комуніста-ґвалтівника Перепечая, ніби не сам для нього по горілку бігав. Перевіряти ніхто не буде, та і як — Соня мертва, а от він, Володимир Сердюк, одружений з донькою ґвалтівника Перепечая. Недобре. Не можна Коноваленка напряму чіпати.
Інший варіант. Залишитися у звичному середовищі — темній, практично не висвітленій суспільною увагою ковбані влади. Дати грошей журналюгам, хай оберуть іншого «сірого кардинала». Тоді можна увімкнути електрику в лікарні без ідентифікації. Ні! Журналістська сволота вже оголосила його «сірим кардиналом» на всю країну. Розібратися! Обов'язково розібратися: що за... Хто їм взагалі дозволив торкатися Сердюкового імені?! Закрити журнал! Ні! Довести до банкрутства. Другий варіант кращий — хай помучаться! Але це — потім. Зараз що?
А зараз можна удати з себе дурника — мовляв, не знав, не відав, що цукровий завод належить Коноваленку. Директора заводу — у підвал. Захоче врятувати сім'ю, на карачках полізе в райенерго і накаже врубити лікарні електрику. Добре? Ні! Схема нормальна, тільки Сердюк весь у білому в неї не вписується.
Що за... Як? Як легально, легітимно і красиво засвітитися у цій справі?! Замислився... Є! Є, щоб ви усі повиздихали з вашими номінаціями! Він і не повинен світитися... Не повинен! Справжній «сірий кардинал». Випадкова журналістська знахідка — зняли прохача, тобто просту людину, яка приїхала до народного депутата Володимира Сердюка. І все. Сердюк більше ніде й не повинен світитися. Хай світяться вікна в лікарні. І висновок — оце і є справжній Сердюк, скромна порядна людина, яка не афішує своїх добрих справ. Геніально! Ромі Шиллеру — у морду! Чому він замість Роми працює?!
Полегшало. Тепер головне — як увімкнути ту кляту електрику?
Мобільний ухопив:
— Марто! Заступника міністра ПЕК у мій ресторан. За десять хвилин.
— Якого з заступників? — Марта йому.
— Того високого, що минулої зими в Альпах п'яний баварською ковбасою вдавився, а папараці його... Прізвище забув...
— Лактіонова?
— Здається, він...
— Зараз буде, Володимире Гнатовичу.
— Як наш лікар?
— Дзвонить додому і завіряє, що зустрів чесного політика, який поверне лікарню до життя.
— Кави йому. Хай поки що сидить як вкопаний, — відрубав зв'язок.
Ну от і все. Починаемо операцію «Таємниче повернення електрики в райлікарню». Хай Коноваленко біситься, Володимир Гнатович — ні при чому. Взагалі не знає, про що мова. Люди шепочуться: «Всесильний Сердюк одним рухом повернув світло?..», «Ой, ну що ви слухаєте тих людей? Перебільшують...» Красиво. Їй-богу, красиво. Вищий пілотаж. Треба буде Шиллєру в морду плюнути.
Знову за мобільний.
— Марто, де Шиллєр?
— Здається, на телебаченні...
— Як повернеться — до мене!
— Вже дзвоню! — проторохтіла Марта.
Рома Шиллєр сидів біля басейну — зустрічна хвиля, вода-блакить — нелогічно дорогого фітнес-центру на Оболоні. Пив апельсиновий фреш і дивився на самотню товсту плавчиню, що розсікала водну поверхню з потужністю підводного човна. Дивні люди. Надворі літо сміється, а вони... вона, одна ненормальна у басейні плескається. За гроші. Рома сподівався, що у людей, навіть багатих, більше здорового глузду і ідо цього літнього дня він не зустріне біля басейну жодної живої душі і зможе без свідків і перешкод провести зустріч, до якої готу вався давно, та нагода випала тільки зараз.
Гладка плавчиня, ніби підслухала Ромині думки, — догребла до бортика, полізла по драбинці й попленталася до роздягальні. «Пірнай у Дніпро, тітко!» — подумки порадив Рома і подивився на годинник.
— У мене в запасі ще дві хвилини, — почув за спиною густий низький бас. Жваво озирнувся. Підхопився з довгої лави.
До цієї миті Рома Шиллєр не бачив людину, з якою вже півроку спілкувався телефоном і все не про погоду. «Цікавий типаж!» — промайнула професійна думка. З такого можна виліпити і героя, і покидька. Під шістдесят, а на вигляд молодший. Високий. Ну, не всім же в наполеони. Кремезний. Залежно від завдання — твердий характер, спортсмен, наполегливість і цілеспрямованість чи тупа впертість, фізична компенсація відсутності мізків і груба хтивість. Очі глибоко посаджені. Знову ж, залежно від завдання — до десяти інтерпретацій, і всі аргументовані. Щелепи квадратні. Шия, як у бика. Ого! Треба обережніше! З такими шиями і без інтерпретацій — у рило!
— Чому в басейні? — холодно спитав чоловік. — Обговоримо тему під водою? Щоби ніхто не почув?
«Плюс ідіотське почуття гумору», — подумав Рома і простягнув кремезному руку.
— Рома Шиллєр, іміджмейкер.
