— Егей! Чув, куме Микишко? Чув?! Та кинь поважну людину, хай вже відпочине від нашої помочі! Чув? Не перевелися сердюки! Наша правда, наша воля! — літав над Микишкою.
Микишка обережно всадив лікаря на траву, усміхнувся.
— Точно Сердюк? Часом, не брешете з переляку, вибачайте на слові?
Лікарю не до брехні. Дивиться й очам не вірить — літає перед ним хлопець, метрів три вже набрав. Руку до серця приклав.
— Хлопці... Годі вже мене лякати. І так душа у п'ятах. Хто ви такі?
Куми перезирнулися. Чудний чоловік. Скільки разів йому повторювали. Як Петра Дорофійовича Дорошенка гетьманом обрали, так він і створив серденятські загони. Серед серденят Свиря з Микишкою не останніми були. Загинули... У році тисяча шістсот шістдесят восьмому від Різдва Христового.
— Коли?! — лікар вухам не повірив.
— Триста сорок рочків тому.
— Так це ж ви...
— А-а-а, — зітхнув Свиря. Опустився на землю біля лікаря.
— Недовго пожили.
— Зате славно, — сказав Микишка. — У Десні потопилися й оце до сих пір при деревах спали.
— А нині Господь всемогутній пробудив. Ходимо між люди, роздивляємося, що з Україною сталося, та тільки не всі нас бачать, — Свиря. — Чиста душа бачить, а грішна — ні...
Лікар потер лоба:
— Не брешете?
Куми перехрестилися.
— Ні, поважний чоловіче. Чесну правду кажемо.
— Я вас бачу, — сам собі здивовано сказав лікар.
— Не лише ти... Багато світлих душ, — відповів Микишка. — І Гетаут бачила.
— Що ти все про ту Гетаут: — розсердився Свиря. — Негодяща баба! Ми її з Дніпра витягли, а вона й доброго слова не мовила. Оце навіть не розумію милість Божу до тієї Гетаут.
Іван Степанович згадав про свої нічні поневіряння, заспішив — треба встигнути народного депутата Сердюка попередити. Вперед пішов. Куми услід.
Макс дивився на незнайомого міцного хлопця, та бачив тільки прикурену цигарку в його руці.
— Вогню не знайдеться? — повторив Гоцик.
Макс закусив губу й опустив голову. Тисячу разів він уявляв, що колись у його житті станеться банальна до виску ситуація, коли до нього підійде фізично значно сильніший чоловік і попросить прикурити. І це означатиме, що за мить він зіб'є Макса з ніг, виверне кишені й спокійно піде геть. Освіта, мізки, інтелект, гроші, впливові батьки, аргументи чи маячня типу «я живу в іншому світі»... Значення не має ніщо. Досвід групових студентських бійок не допомагає. Як і мільйон років тому, на одній тропі два самці зустрічаються тільки для того, щоби один переступив через тіло іншого і пішов далі.
Макс тисячу разів уявляв, чим відповість. Фізична кондиція? Туфта! Характер. Не злякатися. Головне — не злякатися. Головне — не підставити щоку, бо хто б там що не казав, а Макс однозначно розумів біблейську мудрість «якщо тебе вдарили по одній щоці, підстав другу» — не треба підставляти першу щоку. Не треба підставляти першу.
Затягся цигаркою. Глянув Гоцику в очі.
— Не курю!
Класика, так класика: на запитання «дай закурити» може бути тільки одна відповідь — «не курю!».
Гоцик примружив око, іронічно подивився на Макса.
— Пішли! — сказав. Першим рушив Старонаводницькою вниз і ліворуч — у бік Лаври.
Макс мить подумав, подався слідом. Не злякався, не підкорився, не підставив першу щоку — сам забажав. В очах незнайомого велетня світилися сум і жага пригод, вони віщували що завгодно — від вивертання кишень подалі від дому батьків до удару ножем під ребра, — а Максу вже не терпілося вихлюпнути адреналін останніх двох діб на кого-небудь. От, наприклад, на цього здорового як бугай хлопця, що йшов попереду і жодного разу не обернувся. Упевнений, що Макс іде за ним? Сволота! Це не означає, що Макс покірно зробить усе, що той забажає! Просто треба відійти подалі від дому батьків і врешті зануритися у власне божевілля, у власну славну забаву, щоби забути про іншу... Невідомо з якої причини, але Гоцик ішов до Співочого поля. До пагорба перед порожньою сценою, де три дні тому чорнявий гуцул грав на баяні. Нині — німо. Сонце переселило вільних від справ ближче до води, наново пофарбувало зеленим і без того яскраві кущі, траву й дерева, і тільки кинутий кимось зім'ятий клаптик паперу з надписом «Композиція "ДУША". Глина. Ціна 180 гривень» нагадував про вир емоцій, що панували на Співочому полі нещодавно.
«Тут? Можна й тут!» — зухвало подумав Макс. Уявив себе — скривавленого, недвижного на цій зеленій траві. Адекватна людина, олімпієць, мать твою! — перемоги не бачити, та від участі ніхто не відмовить. Тремтів: «Давай уже! Давай...» Прискорив ходу: «Чого він тягне?» А філолог Гоцик йшов і вперше за життя ніяк не міг відшукати те одне-єдине слово, яке змусило б цього лощеного, хоч і не боязкого красунчика сказати йому правду: де Люба?.. Зупинив погляд на молодому дубку посеред галявини — до дуба дійде і тоді вже... Макс не витримав. Рвучко подався вперед, до Гоцика. Торкнувся спини.
Гоцик зупинився.
— ...Люба.
— Що?! — вразився Макс. Азартні думки про бійку посеред пагорбів помчали шукати інших дурнів. Ляп! — щока червона. Підставляй другу.
— Люба... — повторив Гоцик. — Позаминулої ночі Люба сіла у твій «мазераті»...
— А ти...
— Квартиру разом винаймаємо.
