— Люба... — Макс раптом заметушився, закліпав очима, розгублено озирнувся. — Мені треба...
На годинник — двадцять хвилин на першу. Водолази... Наказ Роми Шиллєра скіпкою: «Забудь цю тему! Нікому! Ти нічого не знаєш!»
— Я не... Мені треба... — сіпнувся пагорбом вниз, до Дніпра...
Гоцик примружив око і зробив те, про що хвилиною раніше мріяв сам Макс. Ухопив за футболку, шарпонув до себе і зацідив у щелепу.
Макс упав на траву і протверезів. Одного удару лівою вистачило. Підвів голову — перед очима великі, як човни, кросівки Гоцика. Чогось учепився в них, щоби підвестися, сів на траві... Люба... В душі ворухнувся маленький хлопчик, що ніби побачив дерев'яний паркан без кінця і краю, і хоч йди вздовж того паркана сотні віків, однаково попереду — паркан, а в тому паркані розсуває дошки Рома Шиллєр, нагадує: «Забудь цю тему!»
— Вона... — прошепотів. — Через мене...
Замовк.
Все замовкло.
Гоцик забув дихати. Шкірою відчував — біда, та проста мета — шукати Любу доти, доки не побачить, — передбачала головне: побачити. А вона...
— ...померла? — спитав незнайомим самому захриплим голосом.
Макс здригнувся. Померла? Ні... Не було такого слова. Не померла. Мама взагалі вважає, що жива. Не померла. Помирають од хвороб і старості, а Люба...
— Не допливла... До берега... — майже правду.
Замовк. Все замовкло.
Гоцик якось дивно видихнув і мовчки пішов вниз, до Дніпра. Наштовхувався на кущі, ламав їх ногами, а оминути — ні, прямо... Макс дивився Гоцику вслід і відчував незбагненну вину перед цим незнайомим міцним хлопцем, наче біль того — сильніша, наче Макс раптом зрозумів, що не він один міг... любити Любу. Туга — смичком по серцю: завжди у неї одна мелодія. Голову опустив — темно... Не бачив, як метрів за сто Гоцик раптом зупинився і пішов назад.
— Де вона?
— Що? — Макс підвів голову. Не розумів, що хоче від нього цей хлопець, навіщо повернувся.
— Я хочу її побачити, — процідив Гоцик, ледь розтуляючи губи. Кожне слово — лезом по язику.
Макс незграбно встав із трави, розгублено глянув у бік Дніпра.
— Водолази... шукають... Я хотів піти туди... Не можу...
— Пішли, — глухо сказав Гоцик, першим рушив униз по пагорбу.
До набережної мовчки скотилися. Пленталися до пішохідного мосту — голови вправо, на воду: катерки, човни, яхти, сміх, пляшки, чайки...
— Ти... — врешті подав голос Гоцик.
— Макс, — надто швидко.
— Знаю. Сердюк Максим Володимирович, тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року народження. А я Гоцик.
— А ім'я?
— Гоцик, — відповів Гоцик.
— Я... жити не хочу, — сказав Макс і раптом зрозумів, що каже чисту правду.
Гоцик байдужим оком зміряв метросексуала, прискорив ходу. За півгодини дійшли до пішохідного мосту.
Водолазів не було. Макс заметушився, одного відпочивальника за руку, іншого...
— Чи тут водолази не працювали?
До найближчого пароплавчика-ресторанчика.
— Чи тут водолази...
— Ні, — позіхнув млявий охоронець ресторану. — Я рибу ловив з шостої ранку — нікого не було. А що сталося?
— Ні, ні, нічого... — потьмянів. Озирнувся розгублено — темно. Як теля до мамки, до Гоцика — той стояв неподалік і мовчки спостерігав за Максом.
Підійшов.
— Батько обманув... Обіцяв, з полудня шукатимуть... — знай озирається, їжиться, мов хворий, і слова з нього — фонтаном, втомився мовчати. — Тої ночі ми їхали... Я хотів познайомити Любу з батьками. Вона була такою веселою, сміялася... Всидіти не могла. І весь час просила пити. Я дивувався — ввечері прохолодно, а Люба все сміялася і казала: води, води...
— Макар, сука, — прошепотів Гоцик.
— Що?
— Макар. Квартиру разом винаймаємо.
Макс недовірливо подивився на Гоцика.
— Скільки ж вас... ту квартиру винаймає?
— Я, Люба і Макар, сука. — Гоцик мстиво звузив очі. — Що далі сталося?
— Вона попросила, і я зупинив авто. Тут, під мостом.... А потім...
— Досить. — Гоцик відвів погляд. — Дзвони.
Макс не спитав кому. Дістав мобільний, набрав номер батька.
— Абонент поза зоною...
— Він повинен бути у приймальні. — Макс раптом роз'ярився. Побіг через дорогу, наче порожня, а там автівки суцільним потоком. Гоцик слідом.
— Дідько! — ледь вивернувся з-під коліс, відштовхнув розлюченого водія «мазди», що вже вискочив і розмахував кулаками. Макса наздогнав, коли той зупинив старенького «жигуля»-ґрака і наказав:
— Бульвар Лесі Українки. Біля військового шпиталю.
Гоцик встиг вскочити на заднє сидіння.
— Дивись на дорогу, командире! — сказав здивованому водієві.
Катерок знай сунув вверх за течією, до межиріччя Дніпра і Десни. Позаду лишилися промислові столичні пейзажі, річкова вода стала прозорішою, береги вкрилися заростями верб та вільх, де-не-де такими густими, що, здавалося, дерева зумисне збилися біля води, ніби змагаються, хто нижче нахилить до води зелене листя, і тільки біля сіл та диких пляжиків чистий берег блищав білим на сонці піском. Випадкові човни раптово виникали і миттєво зникали, лишали катерок єдиною механічною істотою серед живого, свіжого світу ріки, а з очерету йому вслід вигинали довгі шиї сірі чаплі.
