Нью-йоркський коп Баррі Саттон стикається із загадковим феноменом, який журналісти назвали СХП — синдром хибної пам’яті. В людей раптом з’являються спогади про паралельне, чи то пак, альтернативне життя. Наслідки для психіки часто фатальні.Точно не цього бажала Гелена Сміт, фахова нейробіологиня. Вона присвятила своє життя створенню технології, що дозволила б зберігати найцінніші спогади людини. Якби їй це вдалося, то будь-хто міг би заново пережити перший цілунок, народження дитини, останню мить із рідною людиною…У ході розслідування Баррі натрапляє на супротивника, значно страшнішого за звичайну хворобу. Це — сила, яка атакує не тільки наш розум, а й саму матерію минулого. Коли світ, який ми знаємо, починає руйнуватися, лише Баррі й Гелена мають шанс подолати це лихо. Та як їм вистояти, якщо довкола розпадається сама реальність?«Рекурсія» — це хитромудрий науково-фантастичний пазл про час і самоусвідомлення, про минуле та спогади. Такий трилер міг написати лише Крауч. Цей роман — найсміливіший, найфантастичніший, найнеймовірніший з усіх, які він створив.
Присвячується Джекі
Час — просто пам’ять у процесі формування.
Баррі Саттон зупиняє машину на пожежній стоянці біля центрального входу до По-білдингу — висотки у стилі арт-деко, підсвіченої білим світлом фасадних ліхтарів. Він вискакує з поліційного «форда», перебігає тротуар і через обертові двері опиняється у фоє.
Нічний охоронець притримує для нього двері ліфта. Лунко цокаючи підборами по мармуру, Баррі біжить до кабіни і влітає в неї.
— Який поверх?
— Сорок перший. З ліфта праворуч і коридором до кінця.
— Тут за хвилину будуть інші копи. Скажіть їм, щоб не рипалися, поки я не дам сигналу.
Швидкість ліфта не відповідає вікові будівлі, він підіймається так стрімко, що закладає вуха. Двері розсуваються, Баррі вибігає в коридор, проноситься повз вивіску якоїсь юрфірми. На поверсі панує напівтемрява, лише де-не-де горить світло. Баррі мчить по килиму, минаючи мовчазні кабінети, конференц-зал, кімнату відпочинку, бібліотеку. Нарешті коридор впирається у стійку реєстрації, поєднану з найпросторішим кабінетом на поверсі.
У тьмяному світлі все безбарвне, сіре. Неоковирний письмовий стіл із червоного дерева, закладений теками та стосами паперу. Круглий кавовий столик, закиданий нотатниками й заставлений чашками з давно вичахлою кавою. Алкогольний бар вгинається від пляшок елітного віскі «Макаллан». Під протилежною стіною гуде підсвічений акваріум із невеличкою акулою та зграйкою тропічних рибок.
Біля скляних дверей Баррі вимикає свій мобільний і роззувається. Тоді тихо відчиняє двері і тінню вислизає на терасу.
Оповиті сяйливим туманом сусідні хмарочоси Верхнього Вест-Сайду мають химерний вигляд. Добре чути шум міста: дудіння клаксонів, що відлунює від будівель, завивання далеких швидких, які мчать комусь на допомогу. До вершини По-білдингу — корони з готичного мурування, сталі та скла — менш ніж пів сотні футів[1].
До жінки п’ятнадцять футів. Вона сидить біля пошарпаної негодою гаргульї, спиною до Баррі. Ноги звисають у порожнечу.
Баррі на кілька дюймів[2] просувається до жінки. Шкарпетки на вологих плитах одразу промокають наскрізь. Якщо вдасться, залишаючись непоміченим, підійти досить близько, він зможе відтягнути її від краю до того, як вона…
— Я чую ваш одеколон, — не озираючись, говорить жінка.
Баррі завмирає.
Жінка тим часом обертається до нього та попереджає:
— Зробите ще крок — і я стрибаю.
Важко сказати точно за непевного освітлення, але на вигляд жінці років сорок. Одягнута в темний жакет і таку саму спідницю. Мабуть, сидить тут довгенько: волосся, вологе від туману, злиплося.
— Ви хто? — запитує вона.
— Баррі Саттон. Детектив, Центральний відділ пограбувань Нью-Йорка.
—
— Просто я був до вас найближче. Як вас звати?
— Енн Восс Пітерс.
— Я можу називати вас Енн?
— Звичайно.
— Може, ви хочете, щоб я до когось подзвонив?
Жінка заперечно хитає головою.
— Я перейду сюди, щоб ви не дуже повертали шию, коли дивитесь на мене.
І Баррі робить кілька кроків уперед, до парапету, й трохи вбік, ніби
— Ну що, шкварте, я вас слухаю, — каже Енн.
— Вибачте, що?
— А хіба ви прийшли не відраджувати мене? Показуйте, що вмієте.
Ще в ліфті Баррі намагався пригадати все, що чув на тренінгах про самогубства й самогубців. І навіть дібрав слова до цієї нагоди.
Однак зараз він не знає, чи вони доречні. От що він точно знає, то це те, що в нього задубіли ноги.
— Я розумію, вам зараз життя немиле, але це мить, а мить минає, будуть інші миті…
Втискаючи долоні в камінь, роз’їдений десятиліттями кислотних дощів, Енн спрямовує погляд на вулицю, до якої чотириста футів. Просто відштовхнись — і все. Баррі підозрює, що саме це вона й робить подумки, крок за кроком підходячи до розв’язки. Збирається на силі.
Баррі відзначає, що вона тремтить.
— Може, я дам вам куртку? — запитує він.
— Детективе, я зовсім не впевнена, що ви захочете до мене підійти.
— Чому?
— Бо в мене СХП.
Баррі придушує в собі бажання розвернутися та кинутися навтіки. Авжеж, йому доводилося чути про синдром хибної пам’яті, але людину з ним він бачить вперше. Цього синдрому не мав жоден з його знайомців. Він ще не дихав одним повітрям з такими людьми. І Баррі не знає, чи варто йому намагатися її зупинити. Йому хочеться віддалитись від неї. Та пішло воно все до біса! Якщо Енн схоче стрибнути, Баррі спробує врятувати її, а як підчепить СХП, то так і буде. Бути копом — це постійний ризик.
— І давно він у вас? — запитує Баррі.