Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі.Що море? Наших сліз потоки обмілілі.Що пекло? Наших мук вогні перегорілі.Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі.132Для нас — вино й любов, для вас — монастирі;Ми в пеклі будемо, ви — в райському шатрі.Де ж проступили ми? Ніде: в скрижалях ДоліТак спередвіку нам записано вгорі.133Із тих, що рушили в дорогу невідому,Хто звістку нам подав, хто повернув додому?Нічого не лишай на цім розпутті спраги,Бо повернутися не пощастить нікому!134Ще кості, жили, кров у тілі є твоїм.Живи й не покидай своєї Долі дім.З Рустамом зіткнешся — борися до останку!З Хотамом здружишся — не підлягай ні в чім!135Коли напровесні красуня біля гаюМені в коновочку наллє вина до краю,(Хай вибачать мені це непристойне слово) —Будь я собакою, коли про рай згадаю!136Недаром Бога ми за милосердя славим:Не замкне брами він перед рабом лукавим.Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.137Не треба й ласощів, як є корець вина,Та як налле його красуня чарівна.Пиячити весь вік, блукати, де попало —Немає кращого від Риби до Овна!138Нагадує мені берегова травицяТу косу, що плела колись небеснолиця.Тож не топчи стебла: воно в останках, може,Тюльпановидої красуні корениться.139Мене не радує тверезість, а питтяВселяє в мозок мій шкідливе сум'яття.Та є середній стан — не перше і не друге.Я вічний раб його, бо він і є життя.140Цілую глечика, розпалений жагою,Жду віку довгого від п'яного напою.Уста до уст моїх він притулив і мовив:«Я був таким, як ти… побудь, побудь зі мною!»141В одній руці — вина рубін, у другій — милої коса,Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє,И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.142Це небо множити уміє тільки втрати:Приводить одного, щоб іншого забрати.Якби народжені про наше лихо знали,Чи хто погодився б на землю завітати?143Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,Хто кожну мить життя приймав як подарунок,Не спав, шукав забав і мав вина доволі.144Та доки ж ганити себе за незнання,Від безпорадності томитися щодня?Підпережуся я від сорому зуннаром,Що я гріхи творю, що мусульманин я!145Як пурхну я тепер на іншу рожуI знову муками свій біль примножу,Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,Тепер я й глянути на світ не можу?146Для наших чистих душ уже не рік, не дваГотує злигодні безодня кругова.Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, покиІз праху нашого не виросла трава.147
