— На щастя, в цих стінах був іще один хронограф, — вів далі містер Джордж. — Запускати його ніхто не планував. До Вартових він потрапив 1757 року. Апарат був поламаний, не одне століття перебував у занедбаному стані, самоцвіти покрали. За два століття важкої, кропіткої реконструкції Вартовим вдалося…
Доктор Вайт нетерпляче перебив його:
— Коротше кажучи: його полагодили і він-таки запрацював, в чому, правда, ми змогли переконатися тільки тоді, коли одинадцятий мандрівник у часі, а саме Ґідеон, увійшов у вік ініціації. Ми втратили перший хронограф, а з ним кров десятьох мандрівників. Тепер нам довелося починати все спочатку з іншим хронографом.
— Щоб… гм… відкрити Таємницю Дванадцяти, — доповнила я. І мало не сказала «проявити». Поволі я почала почуватися так, ніби мені промили мізки.
Відповіддю був урочистий кивок містера Джорджа і доктора Байта.
— Гаразд, і що це за таємниця?
Мама раптом недоречно почала сміятися — самозабутньо і заливисто, як Кароліна, коли та переглядає фільми про містера Біна.
— Ґрейс! — прошипіла леді Аріста. — Візьми себе в руки!
Але мама знай собі реготала.
— Таємниця! Це таємниця!.. Це таємниця! — вирвалося у неї між двома нападами реготу. — Все як завжди!
— Я ж казав — усі як одна істерички! — пробурчав доктор Вайт.
— Чудово, що ти у всьому можеш бачити смішний бік, — докинув містер де Віллерз.
Мама втерла сльози в куточках очей.
— Даруйте. На мене просто найшло. Власне кажучи, я б краще заплакала, чесно.
Я зрозуміла, що моє запитання про сутність цієї таємниці так і залишиться без відповіді.
— Що такого небезпечного в цьому графові, що мені не слід з ним знайомитися? — натомість запитала я.
Мама тільки похитала головою, знову прибравши серйозного вигляду. Я потихеньку почала за неї перейматися. Такі перепади настрою були їй зовсім не властиві.
— Та нічогісінько, — відповів за неї доктор Вайт. — Твоя мати просто боїться, що ти можеш зіткнутися з концептуальними ідеями, які суперечать її власному сприйняттю. Щоправда, вона в цих стінах нічого не вирішує.
— Концептуальними ідеями, — повторила моя мати, і цього разу голос її був сповнений єхидства. — Це не буде трохи солома солом'яна?
— Хай там як: давайте дозволимо Ґвендолін самій вирішувати, чи хоче вона зустрітися з графом.
— На одну розмову? В минулому? — Я запитально перевела погляд з містера Віллерза на містера Джорджа. —
— Якщо захоче, — зауважив містер Джордж. — Ти стрінешся з ним 1782 року. З графа вже порохно сипалося. Він приїхав до Лондона у справі. Зі строго секретною місією, про яку його біографи й історики нічого не знали. Він переночував тут, у цьому будинку. Тому влаштувати вашу зустріч буде завиграшки. Супроводжуватиме тебе, певна річ, Ґідеон.
Ґідеон пробурмотів щось нерозбірливе, але явно зі словами «няня» й «ідіоти».
— Мамо?
— Скажи «ні», люба!
— Але чому?
— Ти ще не готова.
— До чого я не готова? Чому мені не слід знайомитися з цим графом? Що в ньому небезпечного? Скажи мені, мамо.
— Атож, скажи їй, Ґрейс, — озвався містер де Віллерз. — Вона ненавидить усю цю таємничість. І власна мати, як на мене, мала б цим надто тебе ображати.
Мама мовчала.
— Бачиш, справді корисну інформацію з нас витягнути дуже важко, — сказав мені містер Віллерз. Його бурштинові очі серйозно дивилися на мене.
Моя мати, як і раніше, мовчала.
Мені хотілося струснути її як слід. Фальк де Віллерз мав рацію: ці дурні натяки мені ніяк не допомогли.
— Значить, я з'ясую це сама, — мовила я. — Я хочу з ним познайомитись. — Я не знаю, що сталось, але я більше не почувалася п'ятирічною дитиною, яка рветься додому, щоб залізти під ліжко.
Ґідеон застогнав.
— Ґрейс, ти сама чула, — сказав містер де Віллерз. — Я б порадив тобі зараз вирушити в Мейфейр і випити заспокійливу пігулку. Ми завеземо Ґвендолін додому, тільки-но… з нею впораємося.
— Я не залишу її саму, — прошепотіла мама.
— Невдовзі мають повернутися зі школи Кароліна й Нік, мамо. Ти спокійно можеш іти. Я сама дам собі раду.
— Ні, — промовила мама.
— Я поїду з тобою, Ґрейс, — мовила леді Аріста незвично м'яким голосом. — Я тут уже два дні без перерви, і в мене болить голова. Справи повернули в несподіваний бік. Але тепер… нам уже не до снаги щось змінити.
— Дуже мудро, — зауважив доктор Вайт.
Вигляд у мами був такий, ніби вона ось-ось розплачеться.
— Ну гаразд, — сказала вона. — Я піду. Сподіваюся, буде зроблено все, щоб із Ґвендолін нічого не сталося.
— І що завтра вранці вона вчасно потрапить до школи, — докинула леді Аріста. — Вона не повинна багато пропускати. Вона ж не Шарлотта.
Я ошелешено подивилася на неї. Школа геть вилетіла мені з голови.
— Де мої пальто й капелюх? — запитала леді Аріста.
Чоловіки в кімнаті полегшено зітхнули. Нечутно, але дуже помітно.
— Місіс Дженкінс про все подбає, леді Арісто, — сказав містер де Віллерз.
— Ходімо, дитино, — мовила мамі леді Аріста.
Мама вагалася.
— Ґрейс, — Фальк де Віллерз узяв мамину руку й підніс до губ. — Було страшенно приємно побачитися з тобою знову після стількох років.
