Краснояружський облизується. Всі просять описати обід.
Зарудний описує обід… Шніцелі… Голубці або пельмені… Солодке…
Ні, це неможливо! І це неправдоподібно! Цього ніколи не було.
— Не може бути! — каже Краснояружський, не втримавшись. — Не може бути, бо якби були такі тюрми, то всі б з волі пішли жити до тюрми. Пішли б з ентузіазмом! Всі б пішли. І я б перший пішов! На все життя. Й писав би хвалебні оди тим, хто такі тюрми для нас здобував би. Бо це ж соціалізм! Ви брешете, товаришу доценте! Скажіть, що ви брешете.
Занудний схиляє голову й каже, зітхнувши тихо:
— Так, друзі мої… я брешу. Хай це буде казка… Це казка, друзі мої…
І марево зникає. Марево золотого Ельдорадо, ім’я якому Петропавлівська фортеця, зникає, а натомість виступає дійсність з хмарами роздушених блощиць по стінах, із сопухом, із звалищем пітних тіл, з нервовим тремтінням від найменшого шереху за дверима, з проклятим вовчком, з розчавленим фізично Андрієм, з пекельним голодом, з вовчими вогниками в очах…
В камері весь час рух. Менший вдень, більший вечорами й ночами. Когось беруть, когось приводять.
Приходько й Литвинов, попідписувавши «двохсотку», пішли на трибунал. Тільки тепер виявилося, що вони по одному ділу. Перед тим як іти на трибунал, їх гарненько поголили, звеліли причепуритись, а ще — перед тим як йти на трибунал, їх викликав слідчий, був дуже чемний, напував їх молоком і частував цигарками, та все попереджав, щоб вони ж трималися так, як і на допитах, і все підтвердили, щоб не підвели. І їм це буде зараховано. Їм буде легка кара, як людям, що довели свою лояльність, щиросердно розкаявшись та признавши всі свої провини, — цебто за те, що зразу й так легко «розкололись». Найбільше що їм буде, запевняли радісно Приходько й Литвинов, йдучи на трибунал, — їм дадуть по п’ять років. Так запевнив слідчий чесним словом.
Теорія Литвинова тріумфувала. Теорія про те, що ліпше дістати п’ять років і вижити, аніж бути роздавленим і загинути.
Виходячи й прощаючись, Литвинов гаряче тиснув усім руки, а особливо Давидові, й зі сльозами на очах шепотів:
— Ах, послухайте мене, юначе! Ви молодий, і мені вас шкода. Послухайте мене…
Вони пішли. Пішли на трибунал, окрилені чесним словом слідчого. Всі були певні, що вони чисті, як кришталь, і бажали їм щастя. І бажали їм витривалості, перенести ті п’ять років, уготованих їм невідомо за що, і вернутися назад до своїх рідних, до людей взагалі зі своїм таким щирим і добрим серцем. .Ніхто вже їм не клав на карб, що вони так ганебно «розкололися».
А надвечір… А надвечір повернувся інженер Ляшенко й приніс із «брехалівки» вістку, що Приходька, й Литвинова, й цілу групу — всю їхню «організацію» приречено до розстрілу та що Литвинов умер від розриву серця на місці.
Це було приголомшуюче… Отак от їх і не стало…
Камера сорок дев’ята лишилася прекрасного оповідача всесвітньої літератури й першорядного лікаря.
Всі були безмежно пригноблені й не дивились одне на одного — теорія професора Литвинова трагічно скрахувала. І всі, хто мав надію, як і ті нещасні, зів’яли, немов спаралізовані.
Давид сидів коло Андрія й тихо гладив його руку.
Ніхто не проронив ні слова, почувши трагічну вістку, лише Азік, сполотнівши, промовив:
— Цього не може бути…
А Давид видушив з горла якось по–дитячому, з трагічним протестом:
— Ах, професоре, професоре!.. — і сидів коло Андрія, й тихо гладив його руку. Горнувся до нього всією душею.
Теорія Литвинова й Азікова карта була бита, а Андрій дістав ще раз підтвердження, що поза тією лінією, яку він обрав і на яку поставив Давида, немає рятунку. Він потис мовчки Давидову руку, немов хотів повторити вже сказане колись: «Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі — морально й фізично. Але в першім варіанті ще є шанс взагалі не вмерти».
— Давиде! Ви ще маєте шанс… — прошепотів Андрій. І хоч він не скінчив думки, але Давид його зрозумів і сприйняв його слова, як і потиск руки, всією своєю фанатичною юнацькою душею, відповівши на потиск гарячим потиском. Він прийняв Андрієву філософію безповоротно. Якщо він перед тим почав був вагатися від тортур та від постійних умовлянь Литвинова, то тепер те все одвіялось, як пружина від сильного подуву вітру. І так само одвіялися всі найменші сумніви та невільні шукання компромісів у Андрієвій душі.
У них немає вибору. В кожного, хто хоче зберегти свою душу й тим перемогти, немає вибору. І не може бути ніяких компромісів.
