— Хто це? — нерішуче спитала вона в чолов’яги за столом
— Чумак же знаменитий, — відповів за нього Сергєєв.
— Чумак?! — здивувалась Нечаєва. Придивилась, мружачи очі, ніби короткозора. — А–а, дійсно… Гм…
Підійшла до Андрія, постояла, подивилась ще, нічого не сказала, вернулася до столу, взяла цигарку, постукала мундштуком об ніготь розсіяно й закурила. Довго захлиналася димом. Нарешті знизала плечем і пішла собі. «Нудьгує руда фурія».
— От, бачиш, — обернувся Сергєєв, — тебе вже добрі люди не впізнають, а ти ще опираєшся. Ех ти…
Андрій думав про Нечаєву, й йому здавалося, що ті «люди» вже самі себе не впізнають. На те скидається.
Після сказаної фрази Сергєєв пішов геть теж. А проходячи повз Андрія, зробив щось на зразок реверансу, показуючи рукою до столу:
— Прошу любить і жалувать.
— Та–ак… — сказав чолов’яга нарешті, витримавши довгу павзу після того, як Сергєєв зник. — Ну, давай, брат, знайомитись. Мене звуть Донець. Гарне прізвище?. Козацьке, брат. Ти от інженер, а нічорта не знаєш; от, приміром, не знаєш, що всі прізвища на «ко» — то все шантрапа і смерди, смердячого походження, а котрі не на «ко» — як, от моє, то це все козацького славного роду. Хоча ти теж — Чумак, ну, от і добре, значить, ми обидва козацького роду. Бачиш, нам і бог велів дружити, жити в мирі й згоді. Чи не так?
Слідчий говорив доброю й інтелігентною українською мовою, лише підкреслено грубо.
Андрій мовчав. Він дивився на свого нового слідчого з козацьким прізвищем, слухав його прекрасну українську мову й думав, що цей Донець таки, мабуть, справді козацького, та ще й доброго роду. Расовий. Щось у ньому було від якогось рєпінського персонажа з картини «Запорожці пишуть листа…» Може, брови, густі, смоляні, як воронове крило. В когось саме на тій картині такі брови є. А може, кулак, грубезний і жилавий, і манера класти його на стіл. В когось там такий самий кулак є. Він мав приємний голос, а інтонація його мови милувала вухо. — Андрій спіймав себе на цьому. «Е, брат, в тебе безнадійно націоналістична душа, й годі її переробити!» Мимоволі, мабуть, через ту мову, через ту інтонацію, з якої дихала степова сила його землі, він просякався довірою до цієї людини. А Донець, ніби відчувши вражіння, яке справляв, говорив ще проникливіше, ще виразніше, граючи найтоншими нюансами своєї вимови, ніби й сам своєю мовою милувався. Бавився. І милував Андрієве вухо полтавським акцентом, з йорго божественним «ль». Він говорив про те, що вони ж обидва робітничого походження і мусять мати спільну мову й спільні інтереси, що він — Андрій — даремно дає себе роздушити замість того, щоб знайти форму порозуміння, адже ж ту форму знайти можна: що вони швидко закінчать цю прикру справу на Андрієву користь, треба лиш викласти всі карти на стіл щиро й знайти пристійний вихід з дурної ситуації, яку сам він — Андрій — через свою упертість ускладнив і т. д. І все навертав до однієї точки — до взаємної довіри, до дружніх стосунків. Питання Андрієвої справи, обвинувачення тощо, як і питання його братів, слідчий не торкався, лише ходив навколо. Натомість налягав на питання другорядні — питання їхніх стосунків.
Андрій слухав і мовчав. Він вчувався в душу цієї людини й намагався її розгадати, перш ніж щось говорити.
А слідчий намагався прозирнути його наскрізь своїми блискучими, енергійними очима. Повторивши кілька разів запитання, чи згоден він жити в дружбі, і не добившись відповіді, Донець замовк. Зайшла павза. Нахмурившись, слідчий якось посірів, примружився і, витримуючи довжелезну павзу, закурив. А потім зітхнув, стримуючи себе, посміхнувся іронічно й заговорив по–російськи. І вже далі говорив тільки по–російськи, так, ніби він української мови й не знав взагалі Володів він російською мовою так само досконало. Андрій вслухався здивовано й не міг вловити навіть натяку на те, що ця людина недавно так гарно говорила по–українськи, та ще з таким полтавським «ль», і що ця людина «козацького роду». Говорила вона, мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цієї мови, енергійної й карбованої, з мови загарбників і володарів його землі, відчув, що перед ним сидить непересічний, глибоко певний себе робітник «органів революційної законності». І вже з інтонації відчувалося, що ця людина говорить від імені диявольської системи, вважаючи себе вірним і авторитетним її стовпом. Він говорив знов про те саме, але вже з іншим відтінком, надаючи словам іншого звучання. Чемного на зовні, але категоричного й погрозливого своєю суттю. І говорив уже не на «ти», а на «ви», надаючи тим своїй мові сухого, підкреслено офіційного тону.
— От. І що ж ви мені нарешті на це скажете? — закінчив Донець.
Андрій мовчав. Довго. Нарешті Андрій зітхнув і меланхолійно, задумливо промовив:
— Дозвольте слово мовити.
— Говори.
Андрій подумав про Сергєєва і чомусь так, як це вже було раз, не в силі перемогти бажання поглумитися, промовив меланхолійно–меланхолійно, з павзами:
— Дозвольте… блощицю.. вбити…
— Га?! Де?
— Ось, виповзла з черевика…
