Сад кісток полностью

Уражені Кітті та Гвен подивились одна на одну.

— Як, містере Голмс? — промовила Кітті. — Звідки ви знаєте її ім’я?

— Тебе хоче бачити джентльмен, — сказала місіс Фьорбуш.

Роза відірвалася від нічної сорочки, яку вона штопала. Біля її ніг був кошик з одягом, який вона мала полагодити того дня. Сорочка місіс Лекевей з обвислою облямівкою, штани доктора Гренвілла з обтріпаною кишенею та всі ті сорочки, блузи й жилети, до яких треба було пришити ґудзики і поновити шви. З часу повернення до цієї домівки того ранку Роза спрямувала свій сум на шалене штопання та шипя — її єдине уміння, за допомоги якого вона могла віддячити за їхню доброту до неї. Увесь час по обіді вона просиділа, зігнувшись, у цьому кутку кухні, і мовчки шила. Її горе так ясно було видно на обличчі, що інші служниці шанобливо залишили її у спокої. Ніхто не турбував її, ніхто навіть не намагався заговорити до неї. Дотепер.

— Джентльмен біля задніх дверей, — сказала місіс Фьорбуш.

Роза поклала нічну сорочку до кошика і підвелась. Коли вона йшла кухнею, то відчувала, що економка з цікавістю спостерігає за нею. А коли дісталася дверей, зрозуміла, чому.

Венделл Голмс стояв біля входу для прислуги, доволі дивне місце для зустрічі з джентльменом.

— Містере Голмс, — здивувалась Роза, — чому ви прийшли через задні двері.

— Мені потрібно з вами поговорити.

— Проходьте. Містер Гренвілл удома.

— Це приватна справа. Вона стосується лише вас. Чи можемо ми поговорити надворі?

Вона поглянула через плече і побачила, що економка спостерігає за ними. Без зайвих слів Роза вийшла надвір, зачинивши за собою двері. Вони з Венделлом пішли подвір’ям, де оголені дерева відкидали скелетоподібні тіні у холодному світлі заходу сонця.

— Ви знаєте, де Норріс? — спитав він. Коли жінка завагалася, він сказав: — Це терміново, Розо. Якщо ви знаєте, то мусите мені сказати.

Вона похитала головою:

— Я пообіцяла.

— Пообіцяли кому?

— Я не можу порушити слова. Не можу сказати навіть вам.

— То ви знаєте, де він?

— Він у безпеці, містере Голмс. Він у надійних руках.

Він стиснув її плечі.

— Це був доктор Гренвілл? Це він улаштував втечу?

Вона пильно подивилась у шалені очі Венделла.

— Ми можемо довіряти йому, чи не так?

Венделл простогнав.

— Тоді може бути надто пізно для Норріса.

— Чому ви це кажете? Ви лякаєте мене.

— Гренвілл ніколи не дозволить Норрісу вижити і постати перед судом. Можуть бути розкритими дуже багато таємниць. Таємниць, які дискредитують, які знищать цей дім, — він подивився на розкішний будинок Альдуса Гренвілла.

— Але ж доктор Гренвілл завжди захищав Норріса.

— А як ви гадаєте, чому така впливова людина ризикувала своєю репутацією, щоб захистити студента без імені, без родинних зв’язків?

— Тому що Норріс невинний. А ще тому...

— Він робив це, щоб не довести справу до судового засідання. Я гадаю, він хоче, щоб Норріса засудила суспільна думка, газетні шпальти. Тоді його автоматично буде визнано винним. І вистачить мисливця за винагородою, щоб виконати вирок. Ви знаєте, що за його голову призначено винагороду?

Вона ковтнула, на очах з’явились сльози.

— Так.

— Це все завершиться у дуже зручний для нього спосіб. Коли Вестендського Женця впіймають і вб’ють.

— Чому доктор Гренвілл це робить? Чому він повернувся проти Норріса.

— Зараз немає часу пояснювати. Просто скажіть мені, де Норріс, щоб я міг попередити його.

Вона уважно дивилась на нього і не знала, що їй робити. Вона ніколи не мала жодних сумнівів щодо Венделла Голмса раніше, але тепер, здавалося, мусить сумніватися у кожному, навіть у тих, кому найбільш довіряє.

— З настанням ночі, — сказала Роза, — він покине Мед— форд і вирушить на північ по дорозі на Вінчестер.

— Куди він прямує?

— До містечка Гадсон. Млин на ріці. На брамі викарбува— ний пелікан.

Венделл кивнув.

— З божою допомогою, я перехоплю його раніше, ніж він дістанеться Гадсона, — він повернувся, щоб піти, але зупинився і, повернувшись, застеріг: — Ані слова Гренвіллу. І що б не трапилося, нікому не кажіть, де дитина. Вона має залишатися у схованці.

Вона дивилася, як він виходить з подвір’я, а за хвилину почула, як віддаляється стукіт кінських копит. Сонце було вже геть низько, і не пізніше, ніж за годину Норріс вирушить на північ по вінчестерській дорозі. Немає кращого часу, щоб влаштувати засідку на самотнього мандрівника.

Швидше, Венделле! Доберіться до нього першим.

Порив вітру здійняв вихор опалого листя та пилу на подвір'ї, і вона змружила очі. Крізь повіки помітила мерехтіння чогось, що рухалося хідником. Вітер вщух, і Роза побачила собаку, який забрів до брами вулиці Бікон. Він понюхав кущі, пошкрябав золу, яка була розсипана слизьким хідником.

Потім підняв лапу, відзначив свою присутність і побіг назад до брами. Коли Роза спостерігала за собакою, вона раптом усвідомила, що вже не вперше бачить таке. Або щось схоже.