Сад кісток полностью

Тоді це було вночі. Зображення, що сплило у пам’яті, принесло гнітюче відчуття зневіри, спомини про таке страшне горе, що вона захотіла відштовхнути його назад, у темну яму забутого болю. Але вона притримала той спомин, уперто тягнучи за цю неміцну нитку, аж доки вона не привела жінку до того моменту, коли вона стояла біля вікна, тримаючи свою новонароджену племінницю, і дивилась у ніч. Вона пригадала коня та фаетон, який заїхав до лікарняного подвір’я. Вона пригадала, як Аґнес Пул вийшла з темряви, щоб поговорити з тим, хто був у фаетоні.

І вона пригадала ще одну деталь: нервовий кінь, який налякано бив копитом по бруківці, коли поруч пробіг собака. Великий пес виділявся на тлі блискучої бруківки.

Чи то був пес Біллі тієї ночі? Чи був там Біллі?

Вона вибігла з брами, щоб побігти за собакою по вулиці Вікон, коли почула голос, який змусив її застигнути.

— Міс Конноллі?

Вона повернулась до доктора Гренвілла, який стояв біля передніх дверей.

— Місіс Фьорбуш сказала, що приходив містер Голмс. Де він?

— Він... він поїхав, сер.

— Навіть не поговоривши зі мною? Дуже дивно. Чарльз буде розчарований, що його друг поїхав, навіть не привітавшись із ним.

— Він був тут лише хвилину.

— Чому він приходив? І чому, цікаво, через задні двері?

Роза почервоніла під його пильним поглядом.

— Він лише зупинявся поцікавитись, як я почуваюся. Він не хотів вас турбувати перед вечерею.

Гренвілл роздивлявся її якийсь час. Вона не могла здогадатися з його обличчя, про що він думає, і сподівалася, що він — так само.

— Коли знову побачите містера Голмса, — сказав лікар, — перекажіть, що його візити ніколи не бувають такими, що турбують. Удень чи вночі.

— Так, сер, — пробурмотіла Роза.

— Гадаю, вас шукає місіс Фьорбуш, — він повернувся до будинку.

Вона подивилася вулицею Бікон. Собака зник.

Було близько опівночі, коли будинок нарешті полинув у тишу.

Лежачи на своєму ліжечку в кухні, Роза чекала, коли нагорі стихнуть голоси, а підлога припинить скрипіти від кроків. Аж тоді вона вислизнула з-під ковдри і накинула свій плащ. Жінка тихо вийшла через задні двері і пішла вздовж будинку. Але коли Роза майже дісталася переднього подвір’я, вона почула гуркіт екіпажа, який зупинився перед будинком, і відскочила назад у темряву.

Хтось постукав у вхідні двері.

— Лікар! Нам потрібен лікар!

За хвилину двері відчинились, і доктор Гренвілл спитав:

— Що трапилось?

— Пожежа, сер, на верфі Генкока! Дві будівлі у вогні, а скільки поранених, ми навіть не знаємо. Доктор С’ювол просить про вашу допомогу. Мій екіпаж чекає на вас, сер, якщо ви поїдете зараз.

— Так, я лише візьму свою валізу.

Незабаром вхідні двері грюкнули, і карета поїхала геть.

Роза вийшла зі своєї схованки і прослизнула через браму на вулицю Бікон. Попереду, на видноколі, нічне небо було освітлене тривожним червоним кольором. Перекошений фургон проїхав повз неї, рухаючись у бік палаючої верфі, а два хлопці, прагнучи побачити пожежу, бігли за ним. Вона не рушила за ними. Натомість Роза пішла вгору схилом Бікон Гілу у напрямку району, відомого як Вест-Енд.

За двадцять хвилин вона проникла на подвір’я стайні й легко відчинила двері клуні. У темряві Роза почула тихе квоктання курей, відчула запах коней та аромат сіна.

— Біллі! — покликала вона тихо.

Хлопчина не відповів. Але десь нагорі, у сіннику, заскавчав собака. У темряві Роза дісталася вузької драбини і видерлася нею нагору. Кволий силует Біллі вимальовувався на тлі вікна. Він стояв і дивився на червоне сяйво на сході.

— Біллі, — прошепотіла вона.

Він повернувся до неї.

— Міс Розо, погляньте. Там пожежа.

— Я знаю, — жінка підійшла до нього, а пес підскочив, щоб лизнути їй руку.

— Вона більшає. Як ви гадаєте, полум’я може перекинутись аж сюди? Чи варто мені принести цеберко води?

— Біллі, мені треба тебе дещо запитати.

Але він не звернув на неї уваги, його погляд був прикутий до сяйва пожежі. Роза торкнулась його руки і відчула, що хлопець тремтить.

— Це на верфі, — сказала вона, — пожежа не зможе дійти так далеко.

— Так, може. Я бачив, як вогонь стрибнув на мого татка просто з даху. Якби я мав цеберко, я б міг його врятувати. Якби ж я тільки мав цеберко.

— Твого батька?

— Він згорів дотла, міс Розо, як пересмажене м’ясо. Коли запалюєте свічку, завжди тримайте цеберко з водою поруч.

Сяйво на сході збільшилось, полум’я стрибало вгору, шпиляючи небо помаранчевими вилами. Хлопець позадкував від вікна, наче готувався втекти.

— Біллі, мені треба, щоб ти пригадав дещо. Це дуже важливо.

Він не відводив погляду від вікна, наче боявся повернутися спиною до ворога.

— Тієї ночі, коли народилася Меггі, кінь з фаетоном приїхав до лікарні, щоб забрати її. Сестра Пул сказала, що це був хтось із дитячого притулку, але вона збрехала. Я гадаю, вона переказала щось батькові Меггі. Її справжньому батькові.

Він усе ще не зважав.

— Біллі, я бачила твого собаку біля лікарні тієї ночі, тож я знаю, що ти теж там був. Ти мусив бачити фаетон на подвір’ї, — вона схопила його руку. — Хто приїздив забрати дитину?