Сад кісток полностью

— Він так і не здогадався, — сказала вона, — але я це бачила. І ви теж мали це побачити, докторе. З першого разу, коли побачили його. Скільки у вас було жінок, сер? Скільки ще ви маєте позашлюбних дітей? Дітей, про яких навіть не знаєте? Дітей, які щодня мають боротися за своє існування?

— Більше немає.

— Звідки вам знати?

— Я знаю! — він підвів погляд. — Те, що сталося між мною та Софією, було багато років тому, і ми обоє про це шкодували. Ми зрадили мою любу дружину. Я більше ніколи так не робив, ніколи за життя Ебігейл.

— Ви повернулися спиною до власного сина.

— Софія ніколи не казала мені, що хлопчик був мій! Усі ці роки він зростав у Бельмонті. Я не знав. До того дня, коли він приїхав до коледжу, і я побачив його. Тоді я усвідомив...

Венделл переводив погляд з Рози на Гренвілла.

— Ви ж говорите не про Норріса?

Роза не відводила погляду від Гренвілла.

— Увесь час, коли ви жили у цьому розкішному будинку, докторе, коли їздили у своїй гарній кареті до вашого сільського будинку, він обробляв поля та годував свиней.

— Кажу вам: я не знав. Софія ніколи не казала мені ані слова.

— А якби сказала, ви б визнали його? Я так не думаю. А бідолашна Софія не мала іншого виходу, як одружитися з першим-ліпшим чоловіком.

— Я б хотів допомогти хлопцеві. Я б хотів знати його потреби.

— Але ви цього не зробили. Усе, чого він досягнув, було результатом його власних зусиль. Хіба ви не пишаєтесь, що є батьком такого визначного сина? За своє коротке життя він зумів вирватися зі свого становища.

— Я пишаюся, — тихо сказав Гренвілл, — якби ж тільки Софія прийшла до мене раніше.

— Вона намагалася.

— Що ви маєте на увазі?

— Спитайте Чарльза. Він чув, що сказала його мати. Місіс Лекевей сказала йому, що не хоче, аби ще один виродок раптово з’явився в родині. Вона сказала, що дала раду вашим витівкам десять років тому.

— Десять років тому, — сказав Венделл. — Це не тоді, коли...

— Коли зникла мати Норріса, — сказала Роза. Вона зробила тремтячий вдих, перший натяк на сльози з’явився в її голосі. — Якби Норріс лише знав! Це б усе змінило для нього, він би знав, що мати любила його. Що вона його не покинула, а її було вбито.

— Я не маю слів на своє виправдання, міс Конноллі, — сказав Гренвілл. — Я все життя прожив у гріху. Тепер маю його спокутувати і збираюсь це зробити, — він пильно подивився на Розу. — Тепер, здається, десь є маленька дівчинка, якій потрібен дім. Дівчинка, яку я присягаюся вам забезпечити комфортом та всіма перевагами.

— Я дуже сподіваюся, що ви дотримаєте слова, — сказала Роза.

— Де вона? Ви відведете мене до моєї доньки?

Роза зустрілась з ним поглядами.

— Коли буде слушний час.

У вогнищі згасло полум’я. Перший промінець світанку осяяв небо.

Констебль Лайонз підвівся зі свого стільця.

— Змушений покинути тебе, Альдусе. Щодо Елайзи — це твоя родина, і тобі вирішувати, як вчинити. На цю мить увага суспільства прикута до містера Джека Б’юрка. Сьогодні він — головне чудовисько. Але невдовзі, я впевнений, натовп дивитиметься на когось іншого. Це те, що я вивчив про суспільство: його жага до чудовиськ невпинна.

Він кивнув на прощання і покинув будинок.

За хвилину Венделл теж підвівся, щоб піти. Його вторгнення у цей будинок тривало надто довго, і він украй прямолінійно висловлював свої думки. Тож, коли він прощався з доктором Гренвіллом, який і не поворухнувся, а залишився на стільці, дивлячись на попіл, у його голосі лунали нотки вибачення.

Роза пішла за Венделлом до фоє.

— Ви були справжнім другом, — сказала вона. — Дякую вам за все, що ви зробили.

Вони обійнялися, незважаючи на прірву, яка пролягала між класами, з яких вони походили. Норріс Маршалл об’єднав їх. А тепер горе через його загибель пов’язало їх назавжди.

Венделл майже вийшов за двері, коли зупинився і повернувся до неї.

— Як ви дізналися, — спитав він, — якщо навіть Норріс не знав?

— Що доктор Гренвілл — його батько?

— Так.

Вона взяла його за руку.

— Ходімо зі мною.

Дівчина повела його сходами на другий поверх. У темному коридорі зупинилась, щоб засвітити лампу і піднести її до одного з портретів, що висіли на стіні.

— Дивіться, — сказала вона, — ось як я дізналася.

Венделл пильно подивився на зображення темноволосого молодого чоловіка, який стояв поруч зі столом. Його рука спочивала на людському черепі. Карі очі дивилися просто на Венделла, ніби кидали йому виклик.

— Це портрет Альдуса Гренвілла, коли йому було дев’ятнадцять років, — сказала Роза. — Так мені сказала місіс Фьорбуш.

Венделл не міг відірвати погляду від картини.

— Я не помічав цього раніше.

— Я побачила це одразу. І не мала жодних сумнівів, — Роза роздивлялася портрет молодого чоловіка, і її губи розтягли— ся у сумній усмішці. — Ти завжди упізнаєш того, кого кохаєш.