Та потрібна була армія. Одначе він не брав до війська, як то робив Ганнон, усіх громадян. Найперше відкидав він звиклих до сидячої праці, потім — усіх надто череватих або полохливих на вигляд; зате брав знеславлених, малкіиських заводіяк, синів варварів, відпущених на волю рабів. У нагороду він пообіцав новим карфагенцям усі громадянські права.
Насамперед він узявся перебудовувати легіон. Адже ж ці вродливі молодики, що вважали себе військовою славою Республіки, нікого над собою не визнавали. Він замінив їхніх начальників; поводився з ними суворо, примушував бігати, стрибати, одним духом вибігати на узвіз Бірси, метати списи, боротися, ночувати на майданах. Родини приходили подивитися, як вони живуть, і жаліли їх.
Він замовив для них коротші мечі, міцніше взуття. Визначив, скільки кожному з них дозволено мати при собі слуг, обмежив вагу особистих речей і, незважаючи на протести верховного жерця, забрав триста римських списів, що зберігалися в Молоховому храмі.
З сімдесяти двох уцілілих слонів, що повернулися з Утіки чи були приватною власністю, він сформував бойову фалангу, обернувши їх на грізну військову силу. Кожного погонича озброєно довбешкою та долотом, щоб пробити слонові череп, якщо котрий сказиться в бою.
Він заборонив Великій раді призначати йому до війська начальників. Старійшини пробували перечити, посилаючись на закон, та він стояв на своєму; ніхто вже не насмілювався ремствувати, всі схилилися перед силою його непохитної волі.
Він узяв на себе самого керівництво воєнними діями, управління Республікою, відання державною скарбницею, а щоб запобігти наклепам, зажадав, щоб суфета Ганнона призначили перевіряти його рахунки.
Він наказав працювати на фортечних валах, а щоб мати досить каміння, звелів руйнувати старі внутрішні мури, вже непридатні. Та майнова нерівність, що замінила родову ієрархію, і далі розмежовувала синів переможців і синів переможених. Тож коли патриції дивилися на нищення тих руїн з обуренням, то чернь, сама не знаючи чого, раділа.
З ранку до вечора маршували вулицями озброєні загони. Раз у раз гриміли сурми. Проїздили вози, навантажені щитами, наметами, списами; на подвір'ях жінки дерли полотно. Завзяття передавалось від одного до другого. Гамількарів запал поймав Республіку.
Він розподілив вояків попарно так, щоб у рядах чергувалися дужі з кволими, щоб слабші чи боязкіші йшли в гурті, підштовхувані з двох боків. Але зі своїх трьох тисяч лігурів і найпевніших карфагенців він спромігся сформувати лиш одну просту фалангу на чотири тисячі дев'яносто шість гоплітів, захищених мідними шоломами та озброєних ясеновими списами чотирнадцять ліктів завдовжки.
Дві тисячі молодиків, повзуваних у сандалі, мали пращі й кинджали. Він приєднав до них ще вісімсот вояків з круглими щитами і римськими мечами.
Важка кіннота складалася з тисячі дев'ятисот колишніх легіонерів у панцерах з позолоченої бронзи, як ассірійські клінабарці. Крім того, було ще понад чотириста кінних лучників, яких звали тарентинцями, озброєних двосічними сокирами, у шапках із ласячого хутра та в шкіряних туніках. Нарешті, тисяча двісті негрів, набраних із кварталу караванів, мусили разом з клінабарцями бігти побіч жеребців, тримаючись рукою за гриву. Все було готове, та Гамількар не вирушав.
Часто вночі він виходив сам-один із Карфагена, ішов за лагуну, аж до Макарського гирла. Чи не мав він на думці приєднатися до варварів? Лігури, ставши табором на Маппалах, оточували його дім.
Такі побоювання заможних громадян здалися слушними, коли триста варварів підійшли якось до міських мурів. Суфет відчинив їм браму; то були перекинчики; вони втекли до свого колишнього начальника, гнані чи страхом, чи почуттям вірності.
Повернення Гамількара анітрохи не дивувало найманців; ця людина, на їхню думку, не могла померти. Він повернувся, щоб виконати свої обіцянки; сподівання ці були зрозумілі, —адже поміж батьківщиною та військом лежала така глибока прірва; зрештою, вони й не визнавали за собою будь-якої вини; про бенкет давно забули.
Перехоплені шпигуни розвіяли їхні марення. Найзапекліші з найманців тріумфували, ба навіть помірковані збурились. Та ще оті дві облоги нагнали на них страшенну нудьгу; хай уже бій, аніж отак сидьма сидіти! Через те багато вояків розбрелося і тинялося собі по околицях. Коли прийшла звістка, що карфагенці почали озброюватись, вони повернулися в табір. Мато з радощів аж підскакував.
— Нарешті! Нарешті! — вигукував він.
