Та, не втрачаючи ясної розважливості, як бувало і в найлютіших боях, він пригадував безліч гидких речей і ганьбу, про яку не хотів би й згадувати; і в світлі гніву, як при спалахові блискавиці, він раптом побачив заразом усі свої лиха. Управителі маєтків повтікали зі страху перед вояками, а може, й змовились із ними, всі дурили його; він довго стримував свій гнів.
—Привести їх сюди! — крикнув він.— Затаврувати їм лоби розпеченим залізом, як страхополохам!
Зараз же принесли й порозкладали в саду кайдани, залізні нашийники, ножі, ланцюги для засуджених до праці в руднях, колодки стискати ноги, лещата зціплювати плечі, скорпіони — потрійні канчуки з мідними гаками на кожному кінці.
Всіх поставили обличчям до сонця, в бік Молоха-пожирача, тоді почали класти їх на землю, кого горілиць, кого ницьма; тих, кого мали карати канчуками, привели під дерева, де стояли два чоловіки — один, щоб рахувати удари, другий — бити.
Шмагав він обома руками; канчуки, свистячи, зривали з платанів кору. Кров бризкала дощем на листя, і червона маса, виючи, корчилася під стовбурами дерев. Ті, котрих таврували залізом, роздирали собі нігтями обличчя. Чути було, як тріщали дерев'яні гвинти, не втихало приглушене гупання, іноді в повітрі розлягалося пронизливе верещання. Біля кухонь, серед пошматованого одягу та вирваного волосся люди роздмухували віялами жар, і звідти тягнуло духом смаленого тіла. Катовані знемагали, але, попідв'язувані за руки, не падали, а тільки, заплющивши очі, крутили головами. Інші, котрі стояли та дивилися на те, почали з жаху кричати, і леви, певно, пригадавши бенкет, полягали, позіхаючи, в ровах біля самого краю.
На терасі раптом показалася Саламбо. Вона нестямно металася з кінця в кінець. Гамількар помітив її. Йому здавалося, ніби вона простягає до нього руки, благаючи помилування. Охоплений жахом, він сховався в оборі для слонів.
Ці тварини були гордістю знатних карфагенців. Вони носили на собі їхніх предків, здобували перемогу в війнах, і їх шанували, як улюбленців Сонця.
Мегарські слони були найдужчі в Карфагені. Гамількар, вирушаючи в дорогу, змусив Абдалоніма заприсягтися, що він буде їх пильно берегти, але вони загинули, покалічені; зосталося тільки три, і вони лежали посеред обори в пилюці, перед уламками своїх ясел.
Вони пізнали господаря й підійшли до нього.
В одного були страшно порубані вуха, в другого — велика рана на коліні, в третього — відтятий хобот.
Вони сумно дивилися на Гамількара розумними очима; а слон з відтятим хоботом, опустивши величезну голову і зігнувши коліна, намагався ласкаво погладити господаря своїм потворним обрубком.
Від такої ласки тварини з очей Гамількарових потекли сльози. Він кинувся на Абдалоніма:
— Негідник! На хрест його! На хрест!
Абдалонім, знепритомнівши, впав навзнак на землю.
Із-за пурпурень, звідки поволі здіймався до неба синій дим, раптом долинуло шакаляче виття. Гамількар зупинився.
Думка про сина, як божий дотик, одразу його заспокоїла. В ньому була запорука дальшої його могутності, нескінченне продовження його єства. Раби не розуміли, чому він раптом затих.
Простуючи до пурпурень, він проминув ергастул — довгу будівлю з чорного каменю, споруджену в чотирикутному рові, з маленькою доріжкою навколо і східцями по чотирьох кутках.
Іддібал, видно, чекав ночі, щоб подати умовлений знак. «Виходить, ще не пізно»,— подумав Гамількар і зійшов до тюрми. Кілька чоловік гукнули до нього: «Вернись!» Найвідважніші пішли за ним.
Вітер грюкав відчиненими дверима. Вечірні сутінки падали крізь вузькі бійниці, і всередині видно було по стінах розбиті ланцюги.
Ото і все, що зосталося від бранців!
Гамількар геть сполотнів, і ті, що зовні посхилялися над ровом, бачили, як він зіперся на стіну, щоб не впасти.
Та шакал прокричав тричі. Гамількар підвів голову; він не промовив жодного слова, не ворухнувся. Згодом, коли зайшло сонце, він зник за кактусовим живоплотом, а ввечері на зборах багатіїв у Ешмуновому храмі сказав: — Світочі Ваалові, я беруся вести карфагенське військо проти варварів!
VIII
МАКАРСЬКА БИТВА
Другого дня Гамількар зібрав із сиситів двісті двадцять три тисячі кікарів золота і наклав податок по чотирнадцять шекелів на кожного багатія. Військові податки стягували навіть із жінок, виплачували за дітей, і — вже геть зовсім нечувана річ у Карфагені — він змусив платити податки жрецькі колегії.
Він наказав поздавати всіх коней, мулів, усю зброю. Дехто пробував приховати свої скарби, —їхнє майно продали, а щоб інших не милувати за скупість, він сам здав військового спорядження на шістдесят вояків і півтори тисячі гоморів борошна — стільки, як усе товариство продавців слонової кості. Він послав у Лігурію найняти до війська три тисячі горян, призвичаєних ходити на ведмедів, і наперед виплатив їм за шість місяців по чотири міни денно.
