— Ніхто не зайде, Ґвендолін. Ще раз кажу: ти опинишся в замкненій кімнаті, просидиш там сто двадцять хвилин і повернешся назад, при цьому ніхто в 1948 році нічого не помітить. Якби хтось помітив, про це згадувалося б у Хроніках. Крім того, у нас зараз просто немає часу, щоб шукати, який був пароль цього дня.
— Головне — це участь, — несміливо сказав містер Марлі.
— Що?
— Пароль під час Олімпіади був «Головне — це участь», — містер Марлі зніяковіло втупився в підлогу. — Я запам’ятав, адже паролі зазвичай бувають на латині.
Ксемеріус закотив очі вгору, і містер Вітмен, здавалося, зараз збирався зробити те саме.
— Так? Ну, бачиш, Ґвендолін? Навряд чи він тобі знадобиться, але якщо тобі так буде спокійніше… Підійди, будь ласка.
Я підійшла до хронографа і простягнула містеру Вітмену руку. Ксемеріус опустився поруч зі мною на підлогу.
— І що тепер? — запитав він нетерпляче.
Тепер була малоприємна частина. Містер Вітмен відкрив отвір у хронографі й засунув у дірку мій вказівний палець.
— Я думаю, що мені варто міцно за тебе триматися, — сказав Ксемеріус і вхопився за мою шию ззаду, наче мавпочка. Взагалі-то я не мала нічого відчути, але насправді в мене було відчуття, ніби хтось обгорнув мене вологим шарфом.
Очі містера Марлі були широко розкриті: так він напружував зір.
— Дякую за пароль, — сказала я йому і скривилася, відчувши, як гостра голка глибоко вп’ялася мені в палець.
Приміщення наповнило червоне світло. Я стиснула ліхтарик, барви й люди закрутилися у вихорі, тіло відчуло поштовх.
З інквізиційних протоколів домініканського патера Жан-Петро Барібі, Бібліотека університету в Падуї.
— Ксемеріусе?
Вологе відчуття навколо шиї зникло. Я швидко увімкнула ліхтарик. Але світло в приміщенні вже горіло. Темряву сяк-так розганяла слабенька лампочка, що звисала зі стелі.
— Агов? — мовив хтось.
Я підскочила на місці. Кімната була заставлена ящиками і меблями, а біля дверей стояв, притулившись до стіни, блідий молодик.
— Г-г-г-головне — це участь, — видушила я з себе.
— Ґвендолін Шеферд? — пробелькотів він.
Я кивнула.
— А звідки ви знаєте?
Молодик витягнув із кишені штанів зібганий аркуш і простягнув його мені. Здавалося, він був теж сам не при собі, як і я. Штани його трималися на шлейках, а на носі були маленькі круглі окуляри, світле волосся, рясно змащене брильянтином, було зачесане назад і розділене проділом. Він міг би зіграти в одному зі старих гангстерських фільмів роль надто розумного як на свої роки, проте нехитрого асистента прокуреного і бувалого в бувальцях комісара, який закохується в якусь гангстерку-гарнюню з пишним боа на шиї і наприкінці неодмінно гине від кулі.
Я трохи заспокоїлася і розгледілася. Більше нікого в кімнаті не було, в тому числі і Ксемеріуса. Очевидно, він не міг подорожувати в часі, хоч і чудово проходив крізь стіни.
Я похитнулася, але взяла простягнутий мені папірець. Це був пожовклий аркуш, який хтось недбало вирвав із пружинного блокнота. На ньому були нерівні рядки, написані на диво знайомою рукою.
Моє серце знову закалатало. Лорд Лукас Монтроз був моїм дідусем! Він помер, коли мені було десять років. Я спантеличено розглядала закрут літери «М». Не було жодних сумнівів: ці кривулі були написані рукою, геть схожою на мою. Але як так може бути?
Я глянула на парубка.
— Звідки це у вас? І хто ви такий?
— Це ти писала?
— Можливо, — відповіла я, і мої думки гарячково побігли колесом. Якщо я це написала, то чому нічого про це не пам’ятаю? — Звідки у вас це?
— Я отримав цей папірець п’ять років тому. Хтось поклав його разом із листом у кишеню мого пальта. Це було того дня, коли відбувалася церемонія посвяти в адепти другого рівня. У листі було написано: «Хто зберігає таємницю, має знати Таємницю над Таємницями. Доведи, що ти вмієш не тільки мовчати, а й думати». Без підпису. Рука була інша — не та, що на записці, якась… елегантна, трохи старомодна.
Я кусала нижню губу.
— Не розумію.
— Я теж. Усі ці роки я вважав, що це якесь випробування, — сказав молодий чоловік. — Ще одна перевірка, так би мовити. Я нікому про це нічого не казав, але завжди чекав, що хтось заговорить зі мною з цього приводу або що я отримаю подальші вказівки. Але нічого ніколи не сталося. А сьогодні я прокрався сюди і вирішив почекати. Взагалі-то, я вже не розраховував, що щось станеться. Але тут з’явилася ти, матеріалізувалася з нічого. Саме о дванадцятій годині. Чому ти мені написала цю записку? Чому ми повинні зустрічатися в цьому далекому підвалі? З якого ти року?
