– А-а-а! Повірив сільській божевільній?! Мій ти вразливий друже! Ну, тоді копай, а я… – І Денис приклався до пляшки.
Крупка-молодший обійшов курган. Знайшов місце осінніх розкопок і свій хитрий знак, під яким – він точно знав – лежали дивовижні срібні статуетки, яким ціни не скласти. Лопату в руки – і ну копати.
Махав, махав, аж зопрів. А – порожньо.
– Що ж ти, Катя, наворожила?! – прошепотів. І – далі.
Аж – дзелень під лопатою!
Навколішки впав, землю руками розгрібає й озирається. «Хай би залився!» – про Дениса думає. Добрався до чогось металевого. Землю обтрусив.
– От сука! Мо', сама й підклала! – і жбурнув геть кришечку іржаву, якими жінки домашні консерви на зиму закривають.
– Що знайшов? – до Ігора доліз уже п'яний Денис.
– Кришку… Від закрутки… – відповів Ігор роздратовано.
Та не було ще такого, щоб Денис пив, мов та коняка, коли під носом скарби лежать!
– Краще бери лопату в руки і копай. Одразу протверезієш!
Курган раптом – як трусоне! Ігор відскочив – аж перечепився. У траву під курганом упав. А земля зверху обвалилася і засипала все, що Крупка-молодший прокопав. Денис розсміявся:
– О! Я вже тверезий!
– Божевілля! Це просто якесь божевілля… – Ігор підхопився. – Поїхали!
– Куди? – Денис йому.
– До Катерини! Хай пояснить… Хай скаже… Вона щось знає. Поїхали!
– Я, коли вип'ю, то за кермо не сідаю! – відповів Денис. – Принципово!
– То й сиди тут! – Ігор лишив Дениса біля кургану, поплентався до мазанки.
Катерина надворі стояла.
– Що відбувається?! – Крупка-молодший так закричав, що пси з-за мазанки вискочили. – Що ти зробила? Чому курган валиться?
– Час йому… – відказала Катерина.
– Що ти кажеш?
– Новий курган росте… А старому- час умирати. І все своє із собою забрати.
– Зупини це!
– Хіба я Бог? – посміхнулася. – Товариша свого до лікарні доправте. Бо ж помре…
– Та що це за місце прокляте!
– Шанівка… – сказала. – Прощавайте, час мені… І пішла до села. Мазанки не зачиняла.
Алка Залусківська з Раїсою такий гарний букет на постамент поставили!
– А ваза ж! – не могла нарадуватися Алка.
– Це Ромчика колись районна рада нагородила за жнива, – тепло згадала Раїса. Велику глиняну пазу на постаменті підрівняла.
– Отакі дурні люди були у райраді, – озвалася Алка. – Нащо комбайнерові ваза?
– У сараї й простояла, – усміхнулася Раїса. – А куди її ще? Для хати завелика, викинути – шкода.
– От і згодилася, – сказала Алка. – Люди повернуться, а ми їх – квітами… Гарно?
– Гарно…
До жінок підійшла Катерина.
Алка запитала:
– Пустила?
– Поїхали… – відповіла Катерина.
– А ти куди?
– Каміння збирати…
– Хіба що за хатами, – сказала Раїса. – Вулиця вже геть чиста…
– Ще багато розкиданого, – Катерина їй. – Піду…
– Чуєш, Катя! – Алка гукнула. – А мо', й собі хату на вулиці лаштуй. Повернуться люди… Заживемо…
– Ні, – усміхнулася. – Мені мазанка випала.
– Незчуєшся, як Килиною станеш, – застерегла Алка.
– Хіба погано? Будете до мене в гості ходити, тіло лікувати… Душу… А я з пагорба на Шанівку любуватимуся. Хіба погано?
Весняної, глухої, як баба Килина, ночі весь світ затих і солодко заснув. Із небес тільки один вогник і видно – з віконця мазанки ллється.
– Яка ж Катя неекономна, – бурчить Ничипориха.
– Та відчепіться вже, бабо! – Сашко їй.
– Овва! Мале буде мені рота затуляти! – образилася Ничипориха.
– Годі вам! Дайте дитині поспати, – мамка просить.
– А я їм зараз… – татко.
– Льонька! Не треба! Не треба! Я вже давно мовчу! Це ви з Дариною все базікаєте! – Ничипориха.
– Ну, подивилися… Час нам, – татко постановив.
– Я ще хвилинку, – Сашко каже.
– Е, хлопче! Негоже підслуховувати. Зараз Роман прийде… Вшиваймося! Бо як вони з Катериною нас побачать, то образяться, – татко йому.
– Та добре вже… – Сашко. – Я тільки щоки її торкнуся.
– Сашко! – татко, а мамка йому:
– Льончику! Та хай…
Аж звідкись – ніби вітерець.
– Гайда вже! – гукнула Ничипориха і першою розтанула.
Катерина розплющила очі.
– Дядьку Романе? Це ви? – І чого ти мене, Русалонько, дядьком звеш? – сумно всміхнувся Роман.
– А як же? Ви дядько дорослий, а я все ніяк не виросту…
Ви мені краще розкажіть, що по світах бачили. Де були?
– Нудно по світах вештатися. Усюди однаково. Мені біля тебе краще. Над Шанівкою літаю та все дивлюся, як ти каміння збираєш… – Іще є…
– Уже й за хатами геть усе чисто зібрала. – Іще є… – І доки збиратимеш?
– Поки люди в село не повернуться…
– То відпочинь зараз… Свічку загасити?
– Загасіть…
Дмухнуло, понесло. Ніжний повів – по волоссі русявому:
– Спи, Русалонько…
Оченята заплющила, зашепотіла:
І заснула.
– Вона ще й співає! – буркнула Ничипориха.
– То ви підслуховували? – сіпнувся Роман.
– А ти, Ромчик, не гарячкуй! Не на Землі, їй-богу! Тут геть усе чисто чути. Сам знаєш… – Ничипориха йому.
– То вуха затуліть, – Роман їй.
Катерина всміхнулася вві сні, повернулася на бік, приклала до грудей вимучені камінням долоньки.
– Ану, бабо, тихіше! – гримнув на Ничипориху Роман. – Вимітайтеся мені.
– Разом вимітаймося, – Ничипориха. І просить: – Гайда на Шанівку глянемо.
