Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня Катерина сиділа на колінках у траві за домом. Очі – якраз на рівні ремінця, яким затягував штани Роман, кремезний чоловік за тридцять, із загрубілими від важкого руками.
Катерина витерла губи, спитала:
– То це і є любов?.. Слизька…
Роман знітився:
– Це… чоловіче молоко.
– А казали… любов.
– Іди… – наче батогом ото.
– Піду… До побачення, дядечку.
– І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?
– А як мені вас звати? Ви ж дорослий, а я малолєтка.
– Іди, – повторив і сам пішов.
А вона ще довго не йшла. Рукою по траві – роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися.
– І що воно тепер у роті? Дні зо два відпльовувати ту любов.
Пішла врешті до хати. Повз мамку під татком. Мамка аж прокинулася.
– Доню, а чого це ти досі не спиш? Завтра ж до школи рано…
А ліжко під мамкою й собі підтверджує: ра-но, ра-но…
– Та нічо'… Не просплю.
Уся Шанівка у свідках: сонцю ще ніколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона попереду. От і сьогодні: надворі тільки сіріє, а мамка вже підскочила. Татка у бік:
– Льончику, сьогодні ж наша черга до череди. Гайда, гайда!
– Устаю вже…
А мамка собі далі. Усіх по ранжиру:
– Катю! Вставай, доню. Допоможеш таткові. Я до курей, потім у контору. Казали, може, олії за трудодні дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?
Тато – ноги вже в штанях, а в голові одне:
– А поїсти?
– А тобі б усе їсти! – мамка сміється. – Буде, буде… Я тільки до курей гляну. І знову доньці:
– Катруся! То допоможеш таткові?
Довелося оченьки розплющити.
– Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…
І татко:
– Та чого їй плентатися? Мені зовсім не довіряєш?
Глянув на мамку спідлоба, дверима – грюк! Свиням те грюкання – бальзам на п'ятачки. Татко – грюк, вони у відповідь – рох-рох, мовляв, не барися, мерщій до нас, ми за ніч зголодніли, хоч і не схудли.
Мамка на постіль сіла, Катерину обійняла і на вушко:
– Як не підеш із батьком, знову нап'ється… Корови розбредуться, сусіди скаржитимуться… Ану кажи, які у вас сьогодні уроки? Важливі чи не дуже?
– Уроки як уроки…
– То що?..
– Мамо…
– От біда! Добре вже, збирайся до школи.
– Мамо…
– Та нічо'… Може, якось воно й пронесе. Якщо Ромка до батька не приплентається…
– Дядько Роман казав, що треба трактора терміново зібрати, – ляпнула дівка і язика прикусила.
Мамка з подивом:
– І звідки?.. – Ішла від Людки, а біля кіоску мужики тирлувалися. Почула…
– Отож, доню, біля кіоску. Я б тій Тамарці-бізнесменці всі патли повискубувала. Зараза…
– Зара-а-за! – Катерина – ноги з ліжка. Зойкнула: у п'ятку мов гвіздок хто забив. Мамка з кухні глянула:
– Доню, ти що, боса швендяла?
– Та нічо'…
Дошкандибала до шафки, у шухлядці голку знайшла. Татків одеколон «Лісова пісня» теж згодився. Залила ним усю п'ятку, голкою скабку виколупала, а зверху знов одеколоном. Краса… Татко з двору зайшов – задихнувся:
– Аби добро переводити!
– Та вона лікарем буде, не інакше… – мамка сміється.
– Лікарем… – татко яєшню із салом бачить, а тхне вона йому «Лісовою піснею». – А їсти тепер де?! Надворі?..
– Льоню, вже пів на шосту. Не барися, любчику. До череди треба… – мамка вміє вмовляти лагідно.
До шостої ще хвилин двадцять. Мамка з татком із дому здиміли, а в Катерини ще – справ і справ. Води зігріти, вмитися, запхати у маленький поліетиленовий пакет «Adidas» босоніжки, смугасту хустинку, який не який гребінець із дзеркальцем на ручці… ну й книжки із зошитами, якщо увійдуть. А ще ті коси…
Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бідкається:
– Чи обрізати, поки мамки нема?..
І обрізала би, та знадвору чути:
– Ка-атя! Кать! Ти до школи підеш?
Катерина з дому вискочила:
– Люд! Зайди! Я зараз…
Біля хвіртки – руда Людка при повному параді. У голові дві дивовижні заколки, кожна з картоплину завбільшки: одна на маківці, друга на потилиці. А з-під заколок рідке руде волосся стирчить. Губи червоним наведені, спідничка коротка. Якби не чоботи гумові – картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.
– Людка… Ти така красива…
– Цілий ранок збиралася! – Людка дівка серйозна. – А ти? Чекати не буду…
– Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.
Людка заколки помацала – на місці. По вулиці оком пройшлася… Онде Сашко із Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?
– Тут почекаю. Збирайся скоріше.
Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій – хлопці дорослі. Уже по п'ятнадцять обом. У школі кажуть, всіх однокласниць устигли перемацати, а може, й того більше.
Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі… Такі ясно-сині, такі глибокі… Як озера. Та й ніс – нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І волосся в нього в'ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людці вибирати!
– Привіт, джентльмени. Куди зібралися? – Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.
У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.
