— Би бігти до нього! І все.
— Боже…
Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть:
— Доню… Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним… Послухаєш?
Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає:
— Послухаю… Їй-бо, послухаю… Тільки хіба ти мені щастя не хочеш?
Мамка сльози втерла.
— Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо…
— Мамусю, скажи… Ти мені щастя не хочеш?
— Хочу, доню. Тільки… Дай подумати… Не питай зараз нічого. Я тобі потім скажу. Добре?
— Добре. — І… з Романом поговорю.
— Навіщо?
— А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш.
— Таткові не кажи поки.
— Не скажу. І ти… нікому не кажи поки.
— Добре. — І Романові скажи — хай не приходить. Поки. І так усе село гуде.
— Добре.
Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: — І як би ви оце жили?!
Катерина зачіпки не розчула:
— У щасті, матусю!
Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню Катерину.
— Що тут за революція? — спитав, а баби хором:
— Ой, таке твориться! Катька Льонькина у Сашковій смерті винувата. Шльондра клята!
Залусківський здивувався.
— Що ви, баби, мелете? Яка з неї шльондра?! У неї ще й цицьки не стирчать.
— Цицьки не стирчать, а між ноги вже свербить! — аргументувала Ничипориха. І тут же поцікавилася: — А де це тебе, Ваня, два дні чорти носили? Залусківський не образився.
— У мене, бабо, справ повно. Не те, що ви… аби язиками полоскати. Ясно?
— А чого ж! Ясно. Вчасно ти приїхав: підеш сьогодні ввечері з нами.
— Куди? — Залусківський зміряв бабу оком.
— До Льонькиної хати. Будемо їхню курву з дому викурювати. Залусківський щось прикинув, носа почухав:
— Може, й підійду. Нащо нам курви у Шанівці?
— Оце діло! — зраділа баба Ничипориха від несподіваної підтримки. — Золота ти людина, Іване Залусківський! А як Романові з Раїсою допоміг! Який похорон ловкий організував. І музика, і отець-священик. От би й мені…
— Ти нас усіх переживеш, — відмазався Залусківський і пішов до свого дому.
Відпочити хтілося. Втомився.
Було від чого. Аж два дні Залусківський у місті шукав і таки знайшов якогось дивного чужого чоловіка, якого й привіз тихцем до Шанівки, лишив ув одній із покинутих хат і наказав:
— Рипнешся — придушу. Виконаєш усе як треба — місяць пити будеш.
— Дай зараз хоч сто грамів! — проскиглив чужий.
Залусківський — невблаганний:
— Терпи, падло, — порадив. — Увечері прийду.
Татко напився. Не так, приміром, як при гостях, — три стопки під закуску. Люто напився. Валізи вченим до Килимівки дотягнув, вони йому грошей натикали. А татко… Чи зрадів, що мамка про ті гроші не зна. Чи засмутився через розмови вчених, які дорогою все розмірковували про сільське життя й добалакалися до того, що…
— Льоня, нема у світі причини, щоб жити, як ви! — гарячкував Денис. — Це ж кам'яний вік. Під кущ бігати, у тазу митися, на печі готувати…
— Прати руками, — додав Ігор, згадуючи, як Дарина щодня постіль міняла.
— Нормальне життя, — відказував татко. — А що там у вашому місті?
— Культура! — запевнив любитель народних пісень Денис.
— А казали ж, що до нас по культуру приїжджали? — здивувався татко.
— Ні, до вас не по культуру, — уточнив Денис. — По пісні й сучасні традиції… І вони у вас, скажу прямо, дикуваті…
— Значить, традиції — це не культура? — загнав татко вчених у глухий кут.
— М-да, щось ми заплуталися, — визнав Ігор. Денис не здавався:
— Не ображайтеся, Льоня! Усе, що ми побачили… ваше життя… Воно народжує нові традиції… Традиції дикунства й безкультур'я.
— Як це? — татко пхикнув. — Як пісні — так гарні, як традиції — так погані.
— Пісні гарні, бо давні… Немає сучасних народних пісень… Нема! Рідкісні краплини в океані естрадного завивання. А традиції погані, бо… життя у вас, Льоня, погане. Погане, і не заперечуйте! Оце хлопця ховали… Це ж кому сказати — від чого згинув… Не повірять! Бо — дикунство! Відсутність елементарної інформації… А дочку вашу все село цькує. За що? Ми їдемо з тривогою за вашу Катеринку.
— Та нічого з нею не буде, — відказав татко похмуро.
— А як буде? — сіпнув його Денис.
— Поки я живий — не буде, — твердо повторив татко.
— Та ви ж один, Льоня! — крикнув Денис. — А їх — ціле село! Вони всю вашу сім'ю поїдом з'їдять.
Татко голову опустив:
— Хай тільки спробують. Пошкодують…
— Ця розмова не має сенсу! — вигукнув Денис. — Ви мене не розумієте!
— Та чого ж, розумію, — сказав татко. — Зневажаєте нас… Бо ванни нема. На дорозі болото…
Якраз до Килимівки вже доходили. Денис руками розвів.
— Та звідки ви таке взяли?! Я до селян — із усією повагою! Серце за вас усіх болить!
Татко кинув валізи на землю:
— Поважаєте? А чого ж я за вас валізи тяг?
Учені заніміли.
— Ми заплатимо… Дарма ви сумніваєтеся, — забелькотіли обидва.
— Та нащо мені ваші гроші?! Ванну купити?! — всміхнувся татко. — Я — з повагою… А ви… гроші…
— Льоню, ви все неправильно зрозуміли! — Денис йому. І — по кишенях.
Татко потилицю почухав, але гроші взяв.
— От йо… з культурою вашою!.. На дерево при дорозі вказав.
