— Бачите? Гарно цвіте! Листя — і зелене, і червоне. Гілки різні — і прямі, і криві, і малі, і грубі. Оце ви і є. Культура ваша. А якою їй бути — тільки коріння знає. Оте саме, що у землі, у багнюці, без повітря, без кольорів. У чорному поті. Знай трудиться, аби гілки з листям на світ витріщалися!
Зітхнув.
— Прощавайте, чи що… Пішов геть. Ігор із Денисом — не отямляться.
— Господи! Скільки ж сили у ньому… Працює, мов раб, світу не знає, газет, мабуть, ніколи не читав, а таке каже… Аж волосся дибки! — Денис мовив.
— Він таке сказав, про що все життя розмірковувати можна, — відповів Ігор.
— Ми з тобою — листя… Повитріщалися — і все? А повинні ж щось і корінню віддати. Чи не так?
— У ботаніці- безперечно, а в людському середовищі…
— Ми з тобою поки нічого не віддали.
— Ніхто не віддає. Тільки беруть… — Ігор раптом засміявся. — Отак іще трохи — і зі звичайного дерева ми перетворимося на… ананас.
— На ананас? — Денис ніяк не міг відстежити логіку друга.
— Так, на ананас. Без коріння — і не живе, і не всихає. Чубчик із листя іржавий їжачить… А смаку й нема!
— А я про страшний парадокс тут подумав, — Денис сів просто на валізи, закурив. — Брате! Якщо всі гілки й усі листочки будуть справедливо віддавати корінню частину корисного, потрібного, важливого… Коріння все одно… Розумієш, усе одно коріння залишиться у чорній землі! Без повітря, без світла! Без надії.
— Чому ж без повітря? Чому — без надії? Коріння стане сильним. Повітря, світ і надію — листочки з гілками подарують. А коріння… Коріння ще більше із землі візьме.
— Але ж — у землі й лишиться!
— Чого це тебе так жахає? Кожному — своє місце. Нам, листочкам, летіти за вітром, корінню — землі триматися. Мене інше лякає…
— Що?
— Зв'язок порушився. Я не відчуваю зв'язку між листям і корінням, а він же повинен бути. Повинен, інакше не буде дерева!
— Не розумію…
— Чого ти не розумієш?! — Ігор сів поряд із другом. — Ми їдемо з села перелякані, здивовані… Наче у джунглях Амазонки побували. Ні, якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися — і… біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні — як від НЛО! Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені… Роздуми і вчинки — чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно!
— Може, тому що це вже не земля… Не коріння…
— А що? — глянув на Дениса Ігор.
— Початок географії без історії… Початок дикого поля. А вони… Як останні з могікан. Помруть — і ніхто вже не прийде на їхнє місце…
— Тоді й листю гаплик, — сказав Ігор.
— Гаплик, — погодився Денис. — Не буде дерева. Згадав щось — та Ігорові.
— То як бути з коров'ячим лайном? Краще хай на асфальт ляпає чи у багнюці тоне?
— Тепер і не знаю…
— А я знаю, — вихопилося в Дениса.
Відкриття зробив!
— Я довго народні пісні збираю, — сказав. — І дійшов висновку… Пісні у народі народжуються тільки під час славної доби. А українська славна доба — це козацтво. От і пісні народні — через одну про козаків.
— Думаєш, асфальт, комп'ютери, лікарні, школи й перукарні для доярок традицій не зіпсують? — спитав Ігор.
— Переконаний, — відповів Денис.
— От і домовилися, — Ігор устав, узяв валізу. — І що нам із цими висновками робити?
— Як кажуть в американських бойовиках — запхнути собі у жопу.
— А ти песиміст, друже!
— Я реаліст, — відповів Денис. — Прозріння двох для цілої держави — ніщо.
Засміявся.
— А мені подобається ця аналогія з деревом! — Ігорові каже. — Ми… Два дурні листочки… Нявкнемо — а на нас гора листя! Засипле! До землі притисне. І будемо гнити, братику… Будемо гнити…
— Мо', коріння пустимо. Проростемо, — зітхнув Ігор.
— Не в нашому житті. Не в нашому. Це, як Бог дасть, нащадкам прорости дамо. А самі… Загниємо.
Татко до хати рачки приліз, як місяць небом заходив. Катерина зраділа. Тепер мамка точно таткові доньчиної таємниці не відкриє. Та й до копи збігати можна.
«Мамка відпустить! — думала. — Скажу, що хочу дядька Романа попередити, аби не приходив поки. Відпустить. Вона у мене — золота».
Золота мамка таткові раду давала. Чоботи стягла, водою лице обтерла, ковдрою татка прикрила, і той захропів посеред хати на підлозі.
— Ох і сволота ж ти, Льончику! — прошепотіла мамка. — Як же нам із дитиною вдвох від усього села відбиватися?!
А село ніби мамчині слова чуло. Катерина у віконце через завісу зиркнула: Ничипориха під хвірткою руками розмахує, баби навколо неї скупчилися, кілька мужиків тупцюються, а Тамарка усім чисто наливає.
— Сашку пом'янемо, — каже, — і розірвемо курву на шматки.
Катерині — все з голови вискочило. Самий страх залишився. До мамки кинулася:
— Мамо, мені страшно… Із двору — гуде. А мамка — й не мамка зовсім. Жанна д'Арк. Ув очах — метал.
— Знаєш що, доню… — каже, а сама від вікна очей не відводить, — а йди звідси…
— Куди?
— Сховайся… Як до ранку наша хата не згорить, то повертайся. Городами повертайся. Щоб не побачив ніхто.
Катерина мамку обхопила:
— Та що ти, матусю?! Не кину я тебе! Не піду нікуди!
