— Про Романа? — мамка все гадала, які слова знайти, аби вмовити доньку відпустити серце.
Катерина всміхнулася.
— Про дядька Романа я весь час думаю, а зараз мені тре' Залусківського вбити.
Мамку аж перекосило.
— Та годі вже дурне у голові молотити! Мо' тобі взагалі усе привиділося…
— Не привиділося. От коли ми з дядьком Романом попрощалися…
Мамка — вухам не повірила. Катерину за плечі вхопила — як трусоне!
— То ти була в нього?! Була… Доню, ти ж клялася, що не підеш! Ти ж клялася…
Заридала.
— Що ж ти наробила?..
— Та не бачив ніхто, — Катерина їй.
— Як то не бачив?! Людей було — повна хата! Куди усі поділися?
— Таж точно. Залусківський прийшов, усіх чисто вигнав, тітку Раїсу на кухню гукнув для розмови. Ничипориха дременула кудись, і я одна лишилася… — І що? — крізь сльози прошепотіла мамка. — І тут дядько Роман очі розкрив. На мене дивиться, а я йому… Поклялася, що любитиму вічно. І він — мені…
— Ну, йому-то… — не втрималася мамка.
— А потім шепоче: «Мовчи… Мовчи…»
Мамка швидко зорієнтувалася.
— От і слухай Романа, якщо любиш! Мовчи… Чуєш? І про любов свою бідолашну, і про Залусківського…
Поговорили — і кожна за своє. Катерина лежить і ніяк придумати не може, як же Залусківського покарати. А мамці голова обертом од тривоги. «А раптом хтось чув розмову Романа з Катериною? Що буде? Сорому ж — на весь світ!»
За тиждень після похорону мамчині побоювання переросли у стійке передчуття жахливої біди. Якось увечері, коли холодний вітер збивав із ніг, до їхнього дому приповзла квола Раїса. За огорожу вчепилася і закричала, як скажена:
— Катю, доню! Прийшла тобі пісеньку заспівати! І як загорлає — де й сили взяла:
Татко п'яний із хати виліз:
— Ой, добре співаєш, Раїсо! Заходь до нас… Пом'янемо… того… чи що?
Раїса від огорожі не відчіпляється.
— Хоч іще? То слухай…
І як розреготалася!.. А вітер — і собі. Аж закрутило. Огорожа разом із Раїсою і повалилася. Лежить Раїса просто на землі та страшно регоче.
Татко до неї — ступає, хитається:
— Ах ти ж сука! Прийшла мені тут паркани ламати?! Та я тебе зараз…
Мамка ледь устигла його відтягти. Татка втришия — до хати. До Раїси підійшла.
— Чого це ти, голубонько?.. — говорить, а голос тремтить. — Дай, допоможу піднятися…
— Поклали мого синочка і чоловіка у землю, а зараз і мені допомогти хочете? — прошепотіла Раїса і знов — як розрегочеться! Очі скажені…
— Та що ти кажеш? Чого це ти?! — мамку трусонуло.
— Дай зілля! Дай зілля, щоб померти! — закричала Раїса, підхопилася і побігла геть. А вітер її ніби підганяє: мерщій, мерщій…
Мамці — руки трусяться. Озирається. Аж не видно. Темно. Здається, вулиця порожня…
Тільки подумала це — од постаменту суне щось.
Мамка крутнулася — і швидше в хату.
Ускочила. Озирається. Татко «Лісову пісню» допиває, Катерина у своїй кімнаті на ліжку скрутилася.
Мамка навколішки впала:
— Боже, допоможи… І полізла до шафи з одягом. Дістала рюкзак, із яким татко колись із армії повернувся, доньчин одяг повкидала. Зупинилася на мить… Полізла до ліжка. Дерла матрац, дерла, а він не піддається. Ножем розрізала, сімнадцять купюр по десять гривень витягла. У рюкзак укинула. Знову зупинилася. З буфету дістала Катеринин документ — свідоцтво про народження. У рюкзак. І — до Катерини:
— Доню, вставай скоро, — шепоче й тягне доньку з ліжка.
— Не чіпай мене, мамо, — Катерина їй.
А мамка — й не мамка зовсім! Крига! Ухопила, на ноги поставила. Ані сльозинки.
— Хіба я тебе, люба, колись чіпала? Біжи хутко! Бо зараз нас усіх на шмаття порвуть. Біжи. Чуєш? Оце склала тобі.
Зойкнула.
— А поїсти? Поїсти забула покласти. І — до кухні. Катерина за нею:
— Що сталося, мамо? Куди мені бігти?
— Якнайдалі, доню. Знає село про тебе з Романом. Ідуть уже. Соромити будуть. А мо', й того більше…
Катерина — до вікна:
— Та нема ніби…
Віконце у відповідь — дзелень! І нема шибки.
Катерина відсахнулася:
— Я боюся…
— Пальта! Пальта рожевого вдягай! — кричить мамка. — І чоботи гумові. Та швидше! І тягне Катерину до вікна, що на город дивиться. Одчинила:
— Давай!
— А ти?
— А я тут трохи побалакаю, — мамка їй. — А потім знайду тебе… — Де?
— Біжи полем аж за курган. Зустрінемося. Біжи, рідненька. У рюкзаку одежина, гроші…
— Нащо гроші? Зустрінемося ж?
— А так… — відказала мамка якось дивно. До доньки припала. — Бережи тебе Бог!
Катерина вискочила з вікна в город. До мамки обернулася.
— Чекай! — прошепотіла мамка і зникла. За мить із вікна висунулася, простягнула Катерині маленький папірець.
— Ось… Адреса вченого того.
— Нащо?
— А як згодиться?.. Біжи…
