Шанівці, чорні, як біда, вешталися коло своїх згарищ. Хто вив до хрипу, хто намагався відшукати хоч щось уціліле.
— Добре, бля, хоч бомаги врятував! — рипнув зубами Залусківський.
Пішов до вантажівки, куди Алка закидала все, що вдалося врятувати від вогню.
— А все твої каверзи! — кинула Алка чоловікові.
— А ну цить мені, дурна, — процідив Залусківський.
Алка зиркнула — ніби вогонь не хату, а її саму випалив.
Не змовчала, як завше. Плюнула чоловікові під ноги:
— Сам мовчи, бо як вріжу помежи очі, то й перекинешся, — одказала спокійно.
На вулицю глянула:
— Чи онде Льонькові з Дариною допоможу. Зараз вони тобі ребра перерахують.
До вантажівки йшов Льонька. За ним Дарина шкандибала, за бік рукою трималася. На Льонькові капелюх фетровий, ватянка й чоботи — усе, що врятував. Дарина в халаті, вовняною хусткою обмоталася, а на ногах — калоші.
Залусківський голову опустив, на Льоньку з Дариною — спідлоба:
— Не до вас мені…
— Судити тебе зараз буду! — крикнув Льонька.
Та так крикнув — луна пішла.
Шанівці, як ті примари, від згарищ відриваються… На крик повзуть. — Іди геть, Льонька… — шепоче Залусківський. Очі люті.
— Чужого найняв копу підпалити? Найняв! — бризкає слиною Льонька. — Роман у тій копі через тебе загинув? Загинув!
Чужого вбив за балкою? Вбив! А Катька моя це бачила! Усе чисто бачила! От ти і злякався! Село на нас нацькував! Усіх чисто попалив, сволото!
— Ти, Льоня, часом не п'яний? — прохлипала Ничипориха.
— Залусківський у всьому винуватий! — крикнув Льонька. — Село — під корінь, аби ніхто не взнав, як він Романа згубив, а Романову землю до рук прибрав.
— Яку землю? — гукнув Федька. — Оті бур'яни, що з Івановим полем межують? Таж Ромка її однаково обробляти не міг. Дарма ти, Льоня, на Івана намовляєш.
— Еге ж! Мені, приміром, теж тепер та земля — як мертвому кадило, — піддакнув Людчин батько.
— Ми до міста поїдемо! — вискочила Людка. Без суму.
— Ви мені зуби не заговорюйте! — крикнув Льонька. — Івана судити треба! До міліції його, виродка! Хай за все відповідає по закону.
Залусківський кашлянув.
— Може, хоч останнє слово даси, якщо ти, Льонька, в нас тут прокурором став?
— Дулю тобі, а не останнє слово! Загнав мою дитину світ за очі! Де нам тепер її шукати? Як нам тепер жити? Ні хати! Ні двору! Голі й босі залишилися… Залусківський знову кашлянув.
— Ну, то й теє… Оце, що ти зараз наварнякав, — твоєї паскудної дівки вигадки! Тягалася з Романом! Ось яка у нас правда! Та хай її Бог судить! Романа Бог покарав — і її покарає…
Ми усі й так через них постраждали.
Льонька кинувся б до Залусківського, та Дарина у ватянку вчепилася:
— Льончику!
Залусківський криво всміхнувся.
— А про землю… Я тут подумав… Хочу допомогти всім.
Хай воно мені й невигідно, та вже дуже велика біда…
— Що?! Що?! — приклала руку до вуха глухувата Людчина мати. — Як ти допоможеш, Ваня?
— Можу ваші земельні паї викупити. От і буде вам якась копійчина, щоб на новому місці влаштуватися.
— На новому? — Дарина насупилася. — А ми звідси нікуди не збираємося!
— Та замовкни вже, Дарина! — зашипіли на неї шанівці. — Дай розумного чоловіка послухати! А скільки за пай даси? Скільки, Іване?
Залусківський ніби не чує. До Катерининого батька підійшов:
— А в тебе, Льонька, я пай не куплю! Подихай разом зі своєю поганою дочкою і жінкою дурною…
Льонька розмахнувся, та тепер у нього не тільки Дарина, а й із десяток шанівців учепилося:
— Та досить тут баламутити, Льонька! Як не зупинишся, покалічимо й не пожаліємо! Мало тобі? І до Залусківського — благають:
— А в нас купиш, Ваня? А в нас? Ой, як гроші потрібні!
Дарина чоловіка обійняла:
— А що я тобі, Льончику, казала? Не повірять… Не послухав! Тепер Залусківський у всіх паї повикупає, а ми отут із тобою на пару точно повиздихаємо…
Шанівці оточили Залусківського, тільки Тамарка на місці лишилася. Зиркнула по вулиці — й тихцем, тихцем геть. «Боже, який же кмітливий цей Іван! — вражалася. — Нараз зорієнтувався! Добре, що ще не всі його пропозицію чули».
До кіоску свого дійшла — вкотре пораділа, що не економила, а купила свого часу будку із заліза. Село згоріло — кіоск уцілів. Навіть пляшки всередині не постраждали. І схованка, яку Тамарка влаштувала під підлогою, неторкана.
Тамарка дістала зі схованки целофановий пакет, вийняла з нього грамів сто грошей. Усміхнулася:
— Встигну!
Подалася вулицею Імені Леніна до тих шанівців, кого Льоньків лемент не одірвав від їхнього горя.
Виходило, що з п'ятнадцяти шанівських хат на пропозицію Залусківського відгукнулися хазяї десятьох. Ураховуючи Ничипориху і Расу, з якими були розмови про земельні паї в минулому.
— Отже, вісім, — міркувала Тамарка. — А я зможу у п'ятьох паї купити! Зупинилася. Замислилася.
— Яких же п'ять? — сама собі. — Та не п'ять зовсім! П'ять — це з паями самого Залусківського і нашими з Федькою. Оце бізнесмен! Мені тільки три сім'ї продати можуть. Ну, нічого, нічого! Хоч би щось… Тамарка заскочила на подвір'я старої п'янички баби Нюсі.
Дві хвилини, сто гривень і пляшка — такій швидкості укладення ділових угод позаздрили би навіть на Волл-стрит.
Друга оферта вилилась у півгодини й триста гривень.
