— То дядько Роман був біля копи? — Катерина почервоніла, та ніч те вкрила.
— А де ж йому бути?!
— Вибач…
Сергій підскочив:
— Саня! Яке вибачення?! Хай Катька на сюрприз погоджується.
— Та не бризкай слиною, Серьожа, — Катька на крок відступила. — Пристану на ваш сюрприз. Добре вже, добре…
Сашко знітився.
— Добре, то й добре. Я додому… Катя, тебе провести?
— Ходім. Ішли темною вулицею Імені Леніна мовчки.
Нарешті Сашко кашлянув, обійняв Катерину.
— Можна?..
— Та хай… — Катерина всміхнулася, і Сашко враз став хоробрішим.
— Кать… Як мені буде шістнадцять, я на тобі женитися задумав.
— Ото дурний! — Катерина розсміялася.
— А що?.. Будемо спати в одному ліжку… Дітей заведемо.
Порожній будинок відремонтуємо й житимемо… Я комбайнер нормальний, усі кажуть. Я з тобою… по-дорослому буду.
— Я оце «по-дорослому» щоночі вдома бачу. Таткові воно, може, й добре, а мамку шкода. Вона, бідна, за день накрутиться і проситься: «Льончику, любчику, давай спати», а він їй: «Та коли ти вже, їй-бо, наспишся, Дарино! Ану ходи до мене, бо як вріжу…»
— То твої… щоночі?
— Ну, майже… Одна радість — як татко п'яний. Приповзе, вирубиться, мамці — рай!
— А мій… маманю… не того. Ну, не дістає. Навпаки. Вона серед ночі, чую, шепоче йому: «Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш… Ну, чого тобі ще треба?! Чого відвертаєшся?!» А батько: «Вигадуєш дурне! Утомився я, Раю. Не стоїть у мене». — І чого підслуховуєш?
— А сама…
Катерина плечима знизала.
— Ну, я пішла… До школи завтра йдеш?
— Піду. Випускний клас. Тре' старатися.
— А куди після дев'ятого?
— Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.
— Та знаю я ваше поле. Самі бур'яни.
— То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося… Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.
— От ти дурний! Одне в голові.
Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться.
Сповзла з ліжка і — за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.
Нікого. Сіла.
— Що ж то воно було?.. І до хати — по росі босими ногами.
Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п'яний татко. Катерина всунула ноги у Гумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і вибігла з дому.
— Чи подивитися?.. І городами — до дороги на курган.
А ніч же світла — як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними — так тихо, як може бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. І поля ніхто не сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.
Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя — до зірок.
— А раптом — сліпа?.. Килино! Килино! А раптом — сліпа?.. І ніби у відповідь хтось ізгори: — Іди вже…
— Піду…
Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле засіяти. І тільки рахувати взявся, як біля копи — тихі кроки.
— Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?! Висмикнув Роман із копи товсту палицю, потім другу.
— Ну, ходіть до мене! Ходіть! — шепотів люто.
— Дядьку Романе…
Почув тоненький голосок — і впав під копу.
— Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!
— Дядьку Романе… — Катерина стояла неподалік копи і чо'сь боялася підійти ближче.
— Йо! Та це ж вона! — Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов із-за копи.
— О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино? Катерина почервоніла, бровки насупила.
— Якби ж сама знала? Ноги привели…
Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.
— Дитино золота! Русалонько…
— Ой! Дядьку Романе, не підходьте! — перелякалася.
— Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку.
Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…
— От якби стоячки…
— Не бійся.
— Добре, добре.
Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.
— Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло.
Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!
— Так то була… не любов?
— Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.
Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.
— А може… не стоїть уже?
Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.
— От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.
— У вас є тітка Рая, дядьку Романе.
— Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?
— Не знаю… Як сліпа.
— А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.
— Справді?
— А як сама…
— Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.
— Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.
— Яв чоботях! — Катерина розсміялася, а в Романа — ніби крила.
— Скидай свої чоботи! — теж сміється.
— У мене п'ятка в «Лісовій пісні»!
— А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю… І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне.
Катерина розгубилася.
