— Піду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене нема… — Іди…
— Можна я до вас прийду завтра вночі?
— Ще питаєш… Та я помру, якщо не прийдеш.
— Бувайте…
Катерина накинула на плечі мамчину кофтину, побігла до села.
— Боже, на що я насмілився? — Роман сидів під копою, дивився дівчині услід. — Льонька мене вб'є…
Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.
— Гей, громадяни! Підйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?
— З розсолу…
— Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тільки! Коси розпустила… Ще вдавишся колись уві сні.
Катерина сіла на ліжку:
— Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька…
— Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. І про школу сьогодні не кажи.
— Чого?
— Я сметану та яйця закупівельникам повезу, татко в раби до Залусківського, а ти мені гарненько всю моркву повикопуєш, висушиш, поки сонце ще гріє, пісочком перетрусиш…
— Мамо, завтра п'ятниця…
— От холєра! — татко ледь розсолом не поперхнувся.
— А що «холєра»… Микола раз на місяць свій магазин у Шанівку привозить… — У Катерини аж сльози на очах. — І що тобі знову треба в тому магазині? Знаєш сама — грошей нема.
— Олія є… — Катерина своєї.
— Дарка, глянь! Ти ту олію заробила, а воно вже й око поклало!
— Доню, кажи мені, — мамка наполягає.
— Мамо, мені ліфчика треба…
— Що?! — татко аж підскочив. — Що ти сказала?!
— Так, Льоню! А йди-но, любчику, до свиней, а ми тут без тебе розберемося.
Мамка татка до дверей пхає, а він огризається:
— Тільки купіть цей ліфчик! Я вас обох на ньому…
— Мамо, чого татко так?.. — Катерина до мамки притулилася, а та сміється.
— Е, доню! Хіба від добра… Та й забули. Давай, кажи…
— Ліфчика треба. У школі сміються. Кажуть, розпустила Катька цицьки…
— Хто каже?
— А хоч би й… Вадька. І Людка. Мамо, мені ліфчика треба. І тих… прокладок красивих. Людка казала, з ними ой як зручно. І не протікають…
— Доню… Зима на носі. Зимових чобітків нема. З пальта виросла, а я тобі прокладок накуплю. І що то буде?
— А Людка мені раз одну прокладку дала… То це ж — хоч скач! Мамо…
— Доню, по ліфчик завтра до Миколи підемо, а про прокладки й не згадуй. Нас тато з дому повиганяє. — І зимові чобітки подивимось? І пальто?
— Та подивимося на все, от тільки купити…
— А ліфчика?
— Буде тобі ліфчик.
— А татко…
— А що татко? Перебіситься… А там свиню заколемо — і про чобітки з пальтом поговоримо.
— Ой, мамцю, яка ж ти в мене золота!
— Ой, доню, яка ж ти в мене підлиза, — мамка сміється, а очі сумні.
«От і розбери тих дорослих», — думає Катерина.
Мамка з татком розбіглися. Катерина вийшла з дому, а біля хвіртки Людка.
— Я до школи не піду, — оголосила Катерина. — Моя школа сьогодні — морква на городі. — І дарма! А я хлопців чекаю. З ними піду. Із Сергієм та Сашкою… — Раптом замислилася. — Чуєш, Катько! Я тут подумала… А може, даремно я із Сергієм зв'язалася. Матюкається, зараза, весь час. Може, мені на Сашку переключитися?
Ти б кого з них вибрала?
— А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра хочеться?
— А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого — Тарасика-першокласника? І Людка розреготалася.
— Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили. А в селі чоловіків — повно! Людка перестала реготати.
— Ти здуріла?..
Катерина очі відвела:
— Чи, приміром, узяти килимівських… Обирай собі, Людко, кого хочеш.
— Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи! А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?
— Піду. Може, щось і купимо.
— За гроші?
— За які там гроші? За олію.
— Тю! Та Микола ще місяць тому постановив: тільки за гроші. А ти не знала?..
Людка пошвендяла назустріч хлопцям, а Катерина так і завмерла. «Що ж це? Як же так? Бути не може. Бреше Людка… А як же ліфчик? Як же мій перший дорослий ліфчик?!» — билося.
— Катька! — Сергій з вулиці.
— Чого тобі?
— Таж сюрприз на завтра плануємо. Готуйся!
— Відкладай на суботу. Завтра не можу.
— Ну дивись! У суботу…
Катерина йшла на город і сама до себе:
— Ото як буде мені ліфчик у п'ятницю, то подивлюся на їхній сюрприз у суботу. А як не буде…
Маруся зайшла до класу, звично зітхнула: — І оце мені всі? А де Катя? Де Наталя? Галина?
Людка штовхонула Вадьку в бік:
— Кажи, єдиний мужчина у класі…
Вадька підвівся:
— Усі при ділі, Маріє Іванівно. Хто жне, хто косить.
— О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить… Отак дурними й залишитеся, без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотілося всіх порадувати.
— Ви нас порадуйте, а ми іншим перекажемо, — запропонувала Людка.
Марусі й самій не терпілося.
— Діти! — почала урочисто. — Ви ж знаєте курган, що між Шанівкою та Килимівкою?
— Атож! — здивувалася Людка.
— А це ж не просто купа землі. Ви ж пам'ятаєте, я вам на уроці краєзнавства колись розповідала… Історична пам'ятка. Залишок древньої цивілізації…
— Якої саме? — запитав уїдливий Вадько.
— Дуже древньої, — відмахнулася Маруся. — І от… Степан Леопольдович, завідувач Килимівського культурного центру…
— Дядько Степан? Чоловік ваш? — уточнила Людка, яку формулювання «Килимівський культурний центр» збило з пантелику.
