Присвячується всім батькам[1]
Перше, що я пам’ятаю, це як я сидів під чимось. Це був стіл, я бачив його ніжку, бачив ноги людей і частину звисаючої скатертини. Там було темно і мені це подобалось. Здається, це було в Німеччині. Мені було десь від одного до двох років. Це був 1922 рік. Я почувався добре під столом. Здавалось, ніхто й не помічав мене там. На килимі й ногах людей грало сонячне проміння. Мені подобалось проміння. А ноги людей мене не цікавили так, як звисаюча скатертина, ніжка стола, чи сонячне проміння.
Потім темрява… потім ялинка. Свічки. Ялинкові прикраси: пташечки з гілочками в дзьобиках. Зірка. Двоє дорослих б’ються, кричать. Люди їдять, вони завжди їдять. Я також їв. Моя ложка була вигнута, тож коли я їв, доводилось брати її в праву руку. А якщо я брав її лівою, вона відхилялася від рота. Я хотів брати ложку лівою рукою.
Двоє людей: один з них більший, кучерявий, з великим носом, великим ротом, густими бровами; більший виглядає завжди сердитим; менша завжди тиха, з круглим блідим обличчям і великими очима. Я боявся їх обох. Інколи з’являлася ще й третя, вона була товстою й носила сукні, що закривалися під шиєю. Вона носила велику брошку, а на обличчі в неї було багато бородавок, з яких росло волосся. «Емілі,» так вони її називали. Ці люди не виглядали щасливими разом. Емілі була бабусею, мамою мого батька. Батька звали «Генрі». Матір звали «Кетрін». Я ніколи не називав їх по іменам. Я був «Генрі молодшим». Ці люди більшість часу розмовляли німецькою, як і я на перших порах.
Першими словами, які я пам’ятаю від моєї бабусі, були «Я вас всіх поховаю!» Вперше вона сказала це, коли ми сіли за обід, потім вона часто повторювала це перед обідом. Їсти було важливо. Ми їли картопляне пюре з підливою, особливо в неділю. Також ми їли ростбіф, сардельки з квашеною капустою, зелений горошок, ревінь, моркву, шпинат, боби, курку, спагеті з тефтелями, інколи з додаванням равіолі; також була варена цибуля, спаржа, а кожної неділі був ще полуничний пиріг і ванільне морозиво. На сніданок ми їли французькі тости й сосиски, або млинці, чи вафлі з омлетом і беконом. І завжди була кава. Але найкраще я пам’ятаю пюре з підливою і бабусю, Емілі, котра казала, «Я всіх вас поховаю!»
Відколи ми переїхали до Америки, вона часто нас навідувала, приїжджаючи на трамваї з Пасадени до Лос-Анджелесу. Ми також час від часу їздили до неї на нашому Форді Model-T. [2]
Мені подобався будинок бабусі. Це був маленький будиночок, оточений кипарисами.
У Емілі було багато канарейок у клітках. Найбільше мені запам’ятався один візит. Того вечора вона почала накривати клітки білою ганчіркою, щоб пташки заснули. Люди сиділи в кріслах і розмовляли. Там стояло піаніно, тож я сів за нього і почав натискати клавіші й слухати звуки, які вони видавали, поки дорослі розмовляли. Найбільше мені подобались звуки, що видавали клавіші на краю клавіатури, вони нагадували дзвін бурульок, що стукались одна об одну.
«Можеш перестати?» гаркнув мій батько.
«Нехай хлопчик пограє,» сказала бабуся.
Мама посміхнулась.
«Цей хлопчик,» сказала бабуся, «Колись вдарив мене по носу, коли я хотіла взяти його з колиски, щоб поцілувати!»
Вони продовжили розмову, а я продовжив грати.
«Чому б тобі не настроїти цю штуку?» запитав батько.
Потім мені сказали, що ми їдемо в гості до дідуся. Мої бабуся і дідусь жили окремо. Мені казали, що мій дідусь був поганим і в нього смердить з рота.
«Чому в нього смердить з рота?»
Мені не відповіли.
«Чому в нього смердить з рота?»
«Бо він п’є.»
Ми сіли в машину і поїхали в гості до дідуся Леонарда. Коли ми під’їхали, він стояв на ганку. Він тримався прямо, хоча й був старим. Він був військовим офіцером в Німеччині, а в Америку приїхав, тому що почув, що вулиці тут вистелені золотом. Але це була неправда, тож йому довелося стати директором будівельної фірми.
Всі сиділи в машині. Дідусь поманив мене пальцем. Хтось відчинив дверцята, я виліз і попрямував до нього. В нього було довге сиве волосся і довга сива борода, а коли я підійшов ближче, то побачив його гарні очі, що немов два блакитних вогника, дивилися на мене. Я спинився на деякій відстані від нього.
«Генрі,» сказав він, «ти і я, ми друзі. Заходь до будинку.»
Він простягнув руку. Чим більше я підходив, тим більше відчував його подих. Хоча цей запах і був дуже сильним, проте це була найкраща людина, яку я коли-небудь зустрічав і зовсім не боявся його.
Я зайшов з ним до будинку. Він підвів мене до крісла.
«Сідай. Я дуже радий тебе бачити.»
Він пішов до іншої кімнати. Потім повернувся з маленькою бляшаною коробкою.
«Це тобі. Відкрий.»
Кришка міцно сиділа, тож я не зміг відкрити.
«Дозволь я допоможу,» сказав він.
Він послабив кришку і повернув коробку мені. Я відкрив її і побачив усередині хрест, німецький хрест зі стрічкою.
«Ні,» сказав я. «Це твоє.»
«Він твій,» сказав він, «це просто значок.»
«Дякую.»
«Тобі пора йти. Вони хвилюватимуться.»
«Добре. До зустрічі.»
«Бувай, Генрі. А ні, зачекай-но…»
