За будинком Сауберсів, поруч із парканом, який відділяє двір від нічийної земельної ділянки, стоять старі іржаві гойдалки. Том Сауберс давно збирається їх прибрати, адже обидві його дитини вже виросли, але сьогодні вдень на них сидить Тіна. Вона повільно погойдується вперед-назад, на колінах у неї розкрита книга, «Дивергент»[127], але за останні п’ять хвилин вона не перегорнула жодної сторінки. Мама обіцяла подивитися з нею фільм, як тільки вона дочитає роман, але сьогодні їй не хочеться читати про життя підлітків серед руїн Чикаго. Сьогодні це видається не романтичним, а жахливим. Продовжуючи повільно гойдатися, вона закриває книгу й заплющує очі.
«Господи, — думає вона, — будь ласка, зроби так, щоб Піт не потрапив у справжню біду. І щоб він не став мене ненавидіти. Я помру, якщо він буде мене ненавидіти, тому, будь ласка, нехай він зрозуміє, чому я розповіла. Будь ласочка».
Бог відповідає їй одразу. Бог каже, що Піт її не звинувачуватиме, бо мама сама про все здогадалася, тільки Тіна не знає, чи вірити Йому. Вона знову відкриває книгу, але, як і раніше, не може читати. День ніби завмер в очікуванні чогось жахливого.
Мобільний телефон, який їй подарували на одинадцятиріччя, лежить нагорі в її спальні. Це простенький апаратик, не айфон з усіма його наворотами, якого їй так хотілося, але все одно це найцінніше, що в неї є, і вона рідко коли з ним розлучається. Лише сьогодні вона з ним розлучилася. Залишила його в себе в кімнаті й вийшла надвір одразу, тільки-но відправила повідомлення для Піта. Вона повинна була написати йому, не можна було допустити, щоб він прийшов додому не підготовленим, але вона не витримала б злого, викривального зворотного дзвінка від нього. Незабаром їй все одно доведеться зустрітися з ним, це неминуче, тоді з нею буде мама. Мама скаже йому, що Тіна не винна, і він повірить їй.
Можливо.
Тепер телефон починає грати й вібрувати на столі. У неї стоїть крутий рингтон, пісня «Сноу Петрол»[128], але Тіна, моторошно хвилюючись про Піта, не подумала переключити його після школи з безшумного режиму на звичайний, коли вони з мамою повернулися додому, тому Лінда Сауберс унизу не чує дзвінка. Екран телефону загоряється фотографією Піта, але зрештою телефон замовкає. Приблизно через тридцять секунд він знову починає вібрувати. Потім втретє. Потім замовкає остаточно.
Фотографія Піта зникає з екрану.
35
На Гавернмент-сквер Піт, не вірячи своїм очам, дивиться на телефон. Уперше на його пам’яті Тіна не відповіла на дзвінок після уроків.
«Отже, мамі… Чи ні. Поки ні. Вона закидає купою запитань, а часу зовсім немає».
До того ж (хоч він і не зізнається собі в цьому) йому не хочеться розмовляти з матір’ю, поки в цьому немає особливої потреби.
За допомогою «Гугла» він шукає телефон містера Ходжеса і знаходить дев’ять Вільямів Ходжесів у місті, але йому, імовірно, потрібен К. Вільям Ходжес, власник компанії «Що впало, те пропало». Піт дзвонить і потрапляє на автовідповідач. Наприкінці запису, що, як йому здалося, тривав цілу годину, Холлі вимовляє: «Якщо вам потрібна негайна допомога, наберіть 555-1890».
Піт ще раз думає, чи не варто все ж таки зателефонувати матері, але вирішує спершу набрати тільки-но названий номер. Головним чином через два слова: «негайна допомога».
36
— Фу, — кривиться Холлі, коли вони підходять до порожньої стійки вузького магазину Ендрю Халлідея. — Що це за сморід?
— Кров, — відповідає Ходжес. А ще гниє м’ясо, але цього він говорити не хоче. — Залишайтеся тут. Обидва.
— Ви зі зброєю? — запитує Джером.
— У мене Ляпанець.
— І це все?
Ходжес знизує плечима.
— Тоді я йду з вами.
— Я теж, — каже Холлі й бере важкий том під назвою «Дикі рослини і квіти Північної Америки». Вона тримає його так, ніби збирається розчавити клопа.
— Ні, — терпляче вимовляє Ходжес. — Ви залишитеся тут. Обидва. І телефонуйте 911, якщо я скажу.
— Білле… — починає Джером.
— Не сперечайся зі мною, Джероме. І не гайте часу. Щось мені підказує, що в нас конче мало часу.
— Інтуїція?
— Можливо, щось більше.
Ходжес дістає Веселого Ляпанця з кишені піджака (останнім часом він рідко ходить без нього, хоча свій старий службовий пістолет майже не носить із собою) і стискає його поверх вузла. Швидко й тихо він підходить до дверей, за якими, як йому здається, розташований кабінет Ендрю Халлідея. Вони трохи прочинені. Завантажений кінець Ляпанця погойдується в його правій руці. Він стає трохи збоку від дверей і стукає лівою рукою. Оскільки зараз одна з тих хвилин, коли суворої правдою можна знехтувати, він вигукує:
— Це поліція, містере Халлідей.
Відповіді немає. Він стукає знову, голосніше, і, коли знову не отримує відповіді, штовхає двері. Сморід миттєво стає набагато сильнішим: кров, розкладання й розлита випивка. І ще дещо. Палений порох, запах йому добре відомий. Сонно гудуть мухи. Горить світло, ніби навмисно, аби освітити тіло, що лежить на підлозі.
