Ходжес розуміє: якщо викликати поліцію, містер Червоні Губи зникне як димом здимів, залишивши криміналістам усі докази для того, аби Піт не зірвався з гачка. Вони можуть приїхати туди раніше за копів.
— Скажи йому, щоб подзвонив цьому типу, — каже Холлі. Вона нахиляється до Ходжеса і кричить у трубку: — Подзвони йому і скажи, що ти передумав, що ти віддаси йому записники!
— Піте, ти це чув?
— Так, але я не можу. Я навіть не знаю, чи є в нього мобільний. Він дзвонив мені з телефону в книжковому магазині. У нас, типу, не було часу обмінюватися номерами.
— Ну що за гівнюля? — говорить Холлі, не звертаючись ні до кого конкретно.
— Гаразд. Тоді подзвони мені, тільки-но будеш удома, щоб я знав, що все добре. Якщо ти не подзвониш, доведеться викликати поліцію.
— Я впевнений, у них все д…
Але Ходжес його не дослуховує. Прикривши пальцями телефон, він нахиляється вперед.
— Хутчіш, Джероме.
— Швидше не вийде. — Він вказує на рух, три ряди блискучих машин, що їдуть в обидва боки, виблискуючи на сонці хромом. — Тільки-но проїдемо кільце, полетимо так, що за нами й слід швидко прохолоне. Як за «Енроном».
«Двадцять хвилин, — думає Ходжес. — Щонайбільше двадцять хвилин. Що може статися за двадцять хвилин?»
Зі свого гіркого досвіду він знає відповідь: багато чого. Життя або смерть. Наразі він може лише сподіватися, що ці двадцять хвилин не будуть переслідувати його в кошмарах.
40
Лінда Сауберс прийшла чекати на Піта в маленькому кабінеті чоловіка, бо тут на столі стоїть його ноутбук, і на ньому можна пограти, розклавши комп’ютерний солітер. Вона занадто засмучена, щоб читати.
Розмова з Пітом засмутила її ще більше. І злякала. Але вона боїться не якогось страшного лиходія, який нишпорить по Сикоморовій вулиці. Вона боїться за сина, бо цілком очевидно, що він вірить у страшного лиходія. Усе нарешті починає складатися. Його блідість і втрата ваги… Божевільні вуса, які він намагався відрощувати… Вугрі, що знову повернулися… Мовчазність. Усе це тепер набуло сенсу. Якщо в нього ще немає нервового зриву, то ось-ось станеться.
Вона підводиться і визирає у вікно на доньку. Вона у своїй кращій блузці, жовтій із повітряними рукавами, у якій їй не слід сидіти на старій іржавій гойдалці, яку давним-давно потрібно прибрати. На колінах у неї книга, відкрита, але вона не читає. Тіна виглядає втомленою і сумною.
«Це не життя, а пекло якесь, — думає Лінда. — Спочатку Тома калічать так, що він на все життя кульгавим залишився, а тепер його синові ввижаються чудовиська. Ці гроші не були манною небесною, це був кислотний дощ. Можливо, йому просто треба вилити душу, розповісти нам, звідки в нього ці гроші. Тільки-но він це зробить, почнеться зцілення».
Ну а поки вона зробить, як він просив: покличе Тіну додому й зачинить двері. Гірше від цього не стане.
За спиною у неї лунає скрип мостини. Вона повертається, очікуючи побачити сина, але це не син. Це людина з блідою шкірою, із сивим, поріділим волоссям і дуже червоними губами. Це та людина, яку описував її син. Страшний лиходій. Перше почуття, яке її охопило, це не страх, а якесь абсурдно сильне відчуття полегшення. Отже, у сина таки не нервовий зрив.
Потім вона бачить пістолет у руці людини, і з’являється страх, яскравий і гарячий.
— Ви, мабуть, мама, — вимовляє непроханий гість. — Надзвичайна фамільна схожість.
— Ви хто? — запитує Лінда Сауберс. — Що ви тут робите?
Непроханий гість — біля дверей кабінету її чоловіка, а не в уяві сина — дивиться у вікно, і Лінда насилу стримує бажання сказати йому: «Не дивись на неї».
— Ваша дочка? — запитує Морріс. — Гей, та вона красуня. Мені завжди подобалися дівчинки в жовтому.
— Що вам потрібно? — запитує Лінда.
— Те, що належить мені, — каже Морріс і стріляє їй в голову. Кров розлітається на всі боки і зі звуком, схожим на стукіт дощу, падає червоними краплинами на скло.
41
Тіна чує тривожний гуркіт, що пролунав у будинку, і біжить до кухонних дверей. «Це скороварка, — думає вона. — Мама знову забула вимкнути цю кляту скороварку». Одного разу вже траплялося подібне, коли мама готувала варення. Скороварка у них старої конструкції, із тих, які треба ставити на плиту, і Піт провів майже всю ту суботу, стоячи на драбині і зіскрібаючи зі стелі висохлу полуничну кашку. Мама чистила пилососом вітальню, коли це сталося, і їй, можна сказати, пощастило. Тіна дуже сподівається, що й цього разу її не було на кухні.
— Мам? — Вона вбігає всередину. На плиті нічого. — Ма…
Рука обхоплює її поперек тіла. Міцно. З Тіни з вибуховим свистом вилітає повітря. Ноги відриваються від підлоги й молотять повітря. Вона відчуває щокою дотик чужого волосся. Відчуває запах поту, кислий і гарячий.
— Не кричи, і мені не доведеться робити тобі боляче, — у саме її вухо промовляє чоловічий голос, від чого у неї шкіра береться сиротами.
Тіна якимось чином киває, але серце її виривається з грудей, а в очах темніє.
— Я не можу… дихати, — хрипить вона, і хватка слабшає.
