Моррі, навпаки, підштовхнув його ближче до Енді, так само обережно, щоб не зачепити кави. Енді почав його дедалі більше й більше дратувати — діставати, як сказав би Джиммі Ґолд, — але разом із тим він відчув якесь збочене задоволення, коли його друг весь заціпився на стільці, ніби це був не записник, а пляшечка із чумними бактеріями.
— Ну ж бо, подивися. Тут переважно поезія. Я погортав, поки їхав в автобусі…
— В
— …і, мушу сказати, не в захваті, — продовжив Морріс, ніби не почувши його. — Але це його вірші, можна не сумніватися. Написано власноруч. Дуже цінна річ. Ми говорили про це. Кілька разів. Говорили, як…
— Прибери!
Моррісу неприємно було в цьому зізнатися, але параноя Енді почала передаватися і йому. Він сховав записник у пакет і похмуро подивився на старого (і єдиного) друга.
— Я, узагалі-то, не збирався тут влаштовувати ярмарок.
— Де решта? — і, перш ніж Морріс встиг відповісти: — Неважливо. Не хочу знати. Ти хіба не розумієш, що ці штуки зараз — найгарячіша новина? Ти — гаряча новина!
— Я не гарячий, — сказав Морріс, але це було неправдою, принаймні з фізичної точки зору. Його щоки й потилиця раптом запашіли вогнем. Енді поводився так, ніби наклав у штани, а не скоїв злочин століття.
— Ніхто не зможе зв’язати мене з Ротстайном, і я розумію, що ми не зможемо їх одразу продати приватним колекціонерам. Я не такий тупий.
— Продати їх кол… Моррі, ти взагалі себе
Морріс схрестив руки на грудях і кинув погляд на друга. Принаймні колишнього друга.
— Слухай, ти поводишся, ніби ми цього не обговорювали. Ніби ми не планували.
— Ми
Що Морріс розумів, так це те, що Енді Халлідей саме так і скаже в поліції, якщо його, Морріса, схоплять. А Енді очікував, що його схоплять. Уперше Морріс чітко усвідомив, що Енді НЕ гігант думки, який охоче приєднається до нього в екзистенційному акті порушення закону, а просто чергова посередність. Продавець із книжкового магазину, усього на декілька років старший за самого Морріса.
У скронях почало пульсувати.
— І як я одразу не здогадався. Усі ці твої гучні розмови про приватних колекціонерів, кінозірок, арабських принцес і ще дідько знає про що — суцільне викаблучування. Ти звичайний хвалько.
Це був удар. Відчутний удар. Морріс побачив це й зрадів, так само він радів, коли зумів кілька разів ввернути це слово під час останньої суперечки з матір’ю.
Енді подався вперед, щоки палають, але, перш ніж він встиг щось сказати, з’явилася офіціантка з серветками.
— Дозвольте, я витру, — сказала вона й витерла зі столу каву.
Молода, натуральна попеляста білявка, гарненька своєю блідістю, можна сказати, навіть красива, вона посміхнулася Енді. Він у відповідь скривив нещасну гримасу, одночасно відсуваючись від неї, так само, як відсувався від записника в молескіновій палітурці.
«Він гомік, — з подивом подумав Морріс. — Бісов гомік. Чому я про це досі не знав? Як я міг цього не побачити? Та в нього ж це на чолі написано».
Утім, в Енді відкрилося багато нового, чи не так? Морріс згадав улюблений вислів одного хлопця з будівництва:
Коли офіціантка пішла, забравши із собою задушливий жіночий дух, Енді знову нахилився вперед.
— Цих колекціонерів купа, — сказав він. — Чого тільки не збирають: картини, скульптури, перші видання… У Техасі є один хлопець, який зібрав колекцію записів на воскових циліндрах на мільйон доларів, а в іншого є повний комплект усіх журналів фантастики, вестернів і жахів, які виходили з 1910 по 1955. Гадаєш, усе це добро купувалося й продавалося законним шляхом? Дідька лисого. Колекціонери божевільні, найзапеклішим начхати, украдені чи ні речі, які їм хочеться отримати, і вони не збираються ні з ким ділитися.
Моррісу вже доводилося чути такі слова, і на його обличчі, мабуть, це відбилося, тому що Енді ще ближче присунувся до нього. Тепер їх носи майже стикалися. Морріс відчув запах «Інгліш лезер» і подумав: «Ось, значить, який одеколон полюбляють гоміки. Щось на зразок таємного знака».
— Ти гадаєш, вони стануть мене слухати?
Морріс Белламі, який тепер дивився на Енді Халлідея іншими очима, відповів, що, либонь, ні.
Енді випнув нижню губу.
— Нічого, коли-небудь стануть. Так. Коли я заведу власний магазин і клієнтуру. Але на це підуть
— Ми говорили, що чекатимемо п’ять років.
— П’ять? — Енді уривчасто реготнув і повернувся на свій бік стола. — За п’ять років я, можливо, зможу відкрити свій магазин — я вже вподобав одну містинку на Лейсмейкер-лейн, там зараз магазин тканин, не дуже успішний, — але знадобиться набагато більше часу, щоб знайти грошовитих клієнтів і завоювати довіру.
«Занадто багато “але”, — подумав Морріс, проте раніше “але” не було».
— Наскільки більше?
