Що впало, те пропало полностью

Він підповз назад до ліжка, скарлючився, підтягнув коліна до грудей й обхопив їх руками. У камері було холодно. Морріс затремтів.

Я міг спитати того касира, який у нього улюблений бар. Потім, напевно, я сів в автобус. І поїхав туди, так? Приїхав і напився. Незважаючи на те, що знаю, як на мене це діє. До того ж до нестями. У непотріб.

Так, скоріш за все так і було. Незважаючи на те, що знав. Що дуже погано, але він і не міг згадати саме буйство, яке за цим слідувало, і це було найгірше. Після третього келиха пива (іноді після другого) він провалювався в темну діру, і не виборсувався з неї, поки не прокидався на похміллі, але тверезий. Пиячити до відключки — так це називалося. І під час таких відключок його майже завжди тягнуло на… Назвемо це «пригоди». Після таких пригод він потрапив у колонію для неповнолітніх «Ріверв’ю» і, найімовірніше, через них опинився тут. Де б не знаходилося це тут.

Пригоди.

Пригоди, бодай їх.

Морріс сподівався, що сталася класична бійка в барі й обійшлося без зломів і незаконних проникнень. Інакше кажучи, без повторення його пригод на Цукрових Пригірках. Адже він давно перестав бути неповнолітнім, і цього разу жодної виправної колонії не буде, на жаль, сер. І все ж таки, він добряче відсидить своє, якщо скоїв злочин, тільки б цей злочин не мав відношення до вбивства одного геніального американського письменника. Якщо ж має, йому ще довго не доведеться відчути запах волі. Можливо, ніколи. Адже там не один Ротстайн? І тут пам’ять вирішила нарешті запрацювати, йому пригадалося, як Кертіс Роджерс запитував, чи є в Нью-Гемпширі страта на смерть.

Морріс приліг на ліжко, тремтячи, думаючи. Не може бути, що я тут через це. Не може цього бути!

Чи може?

Доводилося визнати, що це можливо, і не тільки тому, що поліцейські могли зв’язати його з трупами біля зони відпочинку. Свідомість наочно вимальовувала, як він, Морріс Белламі, студент-недоучка й самопроголошений дослідник американської літератури, у такому-собі барі або стриптиз-клубі хльоскає бурбон і скаженіє. Хтось згадує про вбивство Джона Ротстайна, великого письменника, американського генія-відлюдника, і Морріс Белламі — п’яний як чіп, палаючи тією величезної люттю, яку йому зазвичай вдається тримати в собі, повертається до «співрозмовника» і заявляє: «Щось він не дуже був схожий на генія, коли я розніс йому голову».

— Я б цього не зробив, — прошепотів він. Головний біль уже став просто нестерпним, до того ж щось було не так із лівою частиною обличчя. Вона палала. Я б ніколи такого не зробив.

Тільки звідки така впевненість? Коли він пиячив, могло статися що завгодно. Чорний звір зривався з ланцюга. В юнацтві цей звір скаженів у тому будинку на Цукрових Пригірках, улаштувавши там справжнє пекло, а коли спрацювала потайна сигналізація та приїхали поліцейські, він бився з ними, поки один не оглушив його кийком, після чого його обшукали й виявили, що кишені набиті коштовностями, здебільшого звичайними повсякденними, але були там й інші, необачливо залишені поза сейфом господині, страшенно цінні, навіть розкішні: добридень, як ся маєте, ми вирушаємо до Рівер’ю, де напружимо наш ніжний юний задок і знайдемо нових чудових друзів.

Він подумав: «Людина, яка влаштувала таке шоу з розкиданням лайна, цілком здатна п’янючою вихвалятися вбивством творця Джиммі Ґолда, і ти про це знаєш».

Хоча, це могла бути й поліція. Якщо вони його ідентифікували й розіслали орієнтування. Така ймовірність є.

— Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

— Стули пельку!

Цього разу закричав сам Морріс, скоріше, спробував закричати, але замість крику вихлюпнулось якесь блювотно-булькотне крячання. О, як нестерпно болить голова! І обличчя! Він провів рукою по лівій щоці й втупився в клапті засохлої крові, які залишилися на долоні. Провів ще й відчув подряпини, щонайменше три. Сліди від нігтів, до того ж глибокі. Про що це нам говорить? Ну, звичайно, — хоча бувають і винятки — чоловіки б’ють, а жінки дряпають. Жіночки це роблять нігтями, бо зазвичай для дряпання у них є красиві довгі нігті.

«Я спробував підчепити якусь цяцю, і вона відмовила мені за допомогою нігтів?»

Морріс спробував щось пригадати й не зміг. Він пам’ятав дощ, пончо, світло ліхтаря на корінні. Він пам’ятав кирку. Він, здається, пригадував щось про бажання послухати гучну музику й розмову з касиром у магазині «Зоні». Після цього? Суцільна темрява.

Подумав: «Може, це машина? Чортів «Біскейн». Може, хтось побачив, як вона виїжджала із зони відпочинку на Трасу 92 із радіатором і з правим боком у крові, а може, я щось забув у бардачку. Щось із моїм ім’ям».