Що впало, те пропало полностью

— Ага, тільки вони не впізнають мене.

— Тіна…

— У вас є ці гроші! — закричала Тіна. — Ці незрозумілі гроші, які приходять щомісяця! Чому не можна трошки витратити на мене, щоб я пішла до Чапел-ридж?

— Тому що ми все ще не оговталися після важких часів, сонечко.

На це Тіна не змогла нічого заперечити, бо мама казала правду.

Його власні плани на коледж були ще одним і все ж таки. Піт знав, що деякі його друзі, якщо не більшість, уявляли коледж чимось далеким, як інші планети сонячної системи, але якщо він планував потрапити до гарного закладу (Браун, нашіптував йому внутрішній голос, англійська література в Браун), то треба було подавати документи заздалегідь, під час першого семестру в школі. Сама подача документів була безкоштовною, як і літні курси, на які йому доведеться піти, якщо він хоче заробити хоча б 670 балів із математики на відбірковому тестуванні. Він підробляв у бібліотеці на Гарнер-стрит, але на тридцять п’ять баксів на тиждень особливо не порозкошуєш.

Татів бізнес розширився настільки, що він почав подумувати про те, щоб завести офіс у діловому районі міста, і це було і все ж таки номер три. Якесь недороге приміщення на верхньому поверсі й близькість до місць, де вирує життя, звичайно, принесло б дивіденди, але це вимагало вкладення грошей, а Піт знав — хоч ніхто не говорив про це вголос, — що тато розраховував на загадкову готівку, щоб витримати перехідний період. Вони всі поступово стали залежними від загадкової готівки, і тільки один Піт знав, що вона закінчиться до того, як завершиться 2014 рік.

Ну, звичайно, він сам трохи витратив. Не так уже й багато — це викликало б питання, — але сотню туди, сотню сюди. Блейзер і легкі шкіряні туфлі для поїздки з класом до Вашингтона. Кілька компакт-дисків. І книги. Він став справжнім книжковим хробаком після того, як прочитав записники й полюбив Джона Ротстайна. Почав він з єврейських сучасників Ротстайна, таких як Філіп Рот, Сол Беллоу, Ірвін Шоу («Молоді леви» Піт вважав офігенно класним романом і не розумів, чому він не вважається класикою), а вже від них став відходити у різні боки. Він завжди купував книги в м’яких обкладинках, але й ті останнім часом коштували по дванадцять-чотирнадцять доларів, якщо не щастило знайти вживаний примірник.

«Переможець на дерев’яній конячці» залишив відгук у його душі, о так, ще і який, бо Піт сам чув, як його власний будинок шепоче: «Потрібні гроші»… А вже дуже скоро грошей стане менше. Але ж гроші це не все, що зберігала в собі та скриня, адже так?

Це було ще одне і все ж таки. Те, про що Піт Сауберс щодня ​​думав дедалі більше й більше.

Наприкінці навчального року потрібно було здати наукову роботу з курсу Галопом по Пишнотам, і Піт написав на шістнадцяти сторінках аналіз трилогії про Джиммі Ґолда, у якій цитати з різних оглядів змішав зі словами самого Ротстайна з нечисленних інтерв’ю, які він дав до того, як перетворився на відлюдника та сховався від світу на своїй фермі в Нью-Гемпширі. Закінчив Піт згадкою про рейд німецькими таборами смерті, який здійснив Ротстайн як репортер «Нью-Йорк Геральд» за чотири роки до публікації першої книги про Джиммі Ґолда.

«Я вважаю це найважливішою подією в житті містера Ротстайна, — написав Піт. — Напевно, у його письменницькому житті. Пошуки сенсу життя завжди приводять Джиммі до того, що містер Ротстайн побачив у тих таборах, й ось чому, коли Джиммі намагається жити життям американського громадянина, він завжди відчуває внутрішню порожнечу. Як на мене, найкраще це показано, коли він кидає попільничку в телевізор у романі «Утікач зменшує оберти». Робить він це під час спеціального репортажу Сі-Бі-Ес про голокост».

Коли містер Рікер роздав перевірені роботи, велике «А+» красувалося на обкладинці Піта, на яку він помістив відскановану фотографію молодого Ротстайна поруч із Гемінґвеєм у ресторані «Сарді». Під «А+» містер Рікер написав: «Затримайся після уроків».

Коли всі хлопці розійшлися, містер Рікер подивився на Піта так пильно, що хлопець на якусь мить злякався: що як його улюблений учитель збирається звинуватити його в плагіаті. Але потім містер Рікер посміхнувся.

— Це найкраща учнівська робота, яку я читав за двадцять вісім років викладання. Це тому, що вона глибока й написана з упевненістю.

Піт весь засяяв від задоволення.

— Дякую. Дійсно. Дуже дякую.

— Але я не згоден із твоїм висновком, — сказав містер Рікер, відкидаючись на спинку стільця й переплітаючи пальці на потилиці. — Характеристика Джиммі «шляхетний американський герой, на зразок Гекльберрі Фінна», не підтверджується заключною книгою трилогії. Так, він жбурляє попільничку в екран телевізора, але це не героїчний учинок. Логотип каналу Сі-Бі-Ес — око, і, знаєш, учинок Джиммі є ритуальним осліпленням свого внутрішнього ока, того, що завжди бачить істину. Це не моє припущення, це майже дослівна цитата з есе «Утікач відвертається» Джона Кроу Рансома. Леслі Фідлер говорить майже те саме в «Любов і смерть в американському романі».

— Але…