Перед друзями-детективами постала незвичайна справа. Адже в халепу втрапив сам Миха Ватсон! До того ж на їхню рідну школу посипалися всілякі негаразди: тут тобі й бомба, і отруйна речовина, і врешті-решт терористи…Хочете дізнатися, як друзі виплутаються з нової пригоди? Читайте! Заразом дізнаєтеся, що щури не лише кмітливі, але й часом дуже небезпечні, що модні журнали — насправді корисна річ, та й узагалі, часом усе довкола — не те, чим видається на перший погляд.Для читання батьками дітям молодшого та середнього шкільного віку.
Миха ретельно перебирав зошити в себе на столі. Усі були на місці: і з мови, і з літератури, з біології, з англійської — тобто всі-всі, крім зошита з математики. Зошит у зеленій обкладинці, був, як годиться, підписаний, але тепер він безслідно зник. Миха міг головою ручитися, що вкупі з іншими зошитами та підручниками ще звечора поклав його до заплічника. Але коли на уроці математики вчителька Василина Степанівна на прізвисько Логарифма зажадала зібрати зошити на перевірку, його в заплічнику не виявилось. Логарифма була вчителькою вимогливою і дуже не любила нехлюїв, тому, щоб поліпшити Михову пам’ять, без зайвих балачок впаяла йому двійку.
— Мукоїде, це на тебе геть не схоже, — сказала вона. — І щоб ти більше не дозволяв собі подібних казусів, я ставлю тобі в журнал двійку. Надалі будь уважнішим. Колись ти мені за цю оцінку ще дякуватимеш.
Миха тільки знизав плечима. Він добре пам’ятав, що клав зошит у заплічник, і тепер, повернувшись зі школи додому, перебрав усе, що було в нього на столі, у висувних шухлядках, на антресолях, зазирнув на кухню (а раптом через неуважність забув його там?), навіть оглянув татів стіл, що стояв у спальні, затиснутий між стіною та одежною шафою… Зошит немов канув у підпростір, не залишивши по собі жодного сліду. Ні, не зовсім так, слід він таки залишив: у вигляді двійки в класному журналі.
— Гаразд, — зрештою махнув рукою Миха, — рано чи пізно все одно знайдеться.
Хоча через усю цю назагал незначущу історію було прикро. Якби ж він справді-таки дармував, а то чесно зробив домашнє завдання, розв’язав усі приклади — і ось тобі маєш! Така кричуща несправедливість! Він попереймався ще хвилин зо п’ятнадцять, тоді змусив себе забути всі ці прикрощі й заходився готуватися до завтрашньої контрольної. Отримає нормальну оцінку, тоді й ця пара перекриється: плюс на мінус дає нуль! Контрольна намічалася серйозна. Насувався кінець чверті, а з математики в табелі хотілося мати тільки найвищу оцінку. Бо Миха вже вибрав майбутню професію — буде програмістом. А хто ж не знає, програмування — справжня тобі математика! Тому з цього року Миха вчив математику набагато старанніше, ніж будь-який інший предмет. З математики він був на голову вищий від усіх однокласників. Тому та двійка була особливо прикрою.
Ближче до шостої подзвонив Льоха Ремесло й покликав на вулицю.
— Ти ще й досі над математикою киснеш? Не набридло? Біля школи хлопці вже годину круглого ганяють. Пофутболюємо? Гайда старі кістки розминати…
Старі кістки розминали аж до темряви й розійшлися по домівках, коли в густих прі смерках м’яча вже майже не було видно. Спітнілий і брудний, Миха ввалився до хати.
— О! — сказала мама. — Ти звідки такий чистий? Невже не можна бути охайнішим? — Вона оглянула сина ззаду. — Та тут жоден «Тайд» не допоможе! Михасю, ти мене геть не жалієш…
— Та годі вже, Валю, — заступився за сина тато, — нормальний вигляд у хлопця! В його віці я й не такий додому приходив!
— Ну що ж, потурай… Потурай його неохайності! — буркнула мама. — Хіба я забагато вимагаю? Щоб він був… трохи чистіший!
— Як це можна грати в футбол і залишатися чистим? — щиро здивувався Миха.
— Ніяк, — підтримав сина тато.
— Але ж інші залишаються! — впевнено, немов тільки-но бачила цих інших чистих, сказала мама.
— Однак інші не забивають за гру чотири голи! — гордовито відповів Миха.
— Втямила, матусю? Чотири голи! Мессі!
— Виграли? — запитала мама.
— Програли, — скрушно відповів Миха.
— От тобі й маєш! Ще й штани брудні… — мама махнула рукою. — Роздягайся, одяг — у кошик, сам — у душ!
— Добре, йду…
Після вечері Миха ще почитав підручник з математики, погрався на комп’ютері й нарешті вклався спати. Йому здалося, що він ще не встиг заплющити очі, як хтось уже штурхав його в плече:
— Вставай, сонько!.. До школи запізнишся!
Миха хвацько вистрибнув з ліжка, кілька разів махнув руками й ногами, вдаючи — виключно для власного сумління — ранкову зарядку, і поквапився до вбиральні. Всі ці процедури Миха робив щоранку. Кожен його рух був автоматичним, усе було як завжди, хіба що… Він навіть не відразу збагнув, що ж його бентежить. Учора сталося щось неприємне, щось таке, що змушує очікувати ще гіршого. Щось незрозуміле…
— А! — згадав він. — Зошит з математики…
Це неприємно. І справа навіть не в тому, що Логарифма втелющила йому двійку, а в тому, що зошит так і не знайшовся. Це було незрозуміло, а Миха незрозумілостей не любив.
Перший урок минув спокійно. Продзвенів дзвоник на перерву. Довкруж сусідньої парти скупчилися дівчата і щось роздивлялися. Хтось витріщався у вікно, дехто схилився над партами, готуючись до майбутньої контрольної роботи, а двоє навіть щось писали на дошці. Миха з Льохою вийшли до коридору, сходили в туалет і стали біля вікна, згадуючи вчорашню футбольну баталію. Але дзвінок загнав їх у клас.
На контрольну з математики Миха покладав великі надії. І ось зайшла Логарифма. Дозволивши всім сісти, обвела клас суворими, трохи бань
катими очима: