– Тільки стежте за ногами, щоб нічого не затоптати, – попередив нас Янек. – Я б хотів вдень подивитися, там багато крові і снігу, може, підошва черевика вбивці відбилася.
Тож ми йшли обережно, дивлячись, куди ступаємо, і це була добра порада, бо кривавий слід тягнувся від подвір’я, через передпокій і на кухню. Закінчилося лише перекинутим стільцем і книгою, яка лежала в калюжі крові.
Янек підійшов до дверей, що вели до кімнати Анджейка, і спокійно пройшов крізь них. Ми за ним.
Хлопець сидів на ліжку й дивився на свої закривавлені руки. Він нічого не сказав, не дивився на нас, тільки дивився на свої руки, наче знаходив у них відповіді на всі питання всесвіту, в тому числі й на те, хто вбивав у нашому селищі. Зігнуті пальці створювали враження, ніби він надягає малинові рукавички й перевіряє, чи вони підходять за розміром. Одяг, у якому він був, також був забризканий кров’ю, свіжою, що відбивала світло коричневими відблисками, блимаючи на нас то червоним, то чорним.
– Анджеєк? – запитав Янек, але хлопець не відреагував.
За сигналом дядька ми підійшли ближче; мабуть, той боявся, що хлопець накинеться на нього. Він повільно витягнув наручники з кишені пальта, поставив лампу на стіл і почав надягати наручники тому на руки.
– Анджеєк! – підвищив він голос, намагаючись привернути увагу.
Хлопець ворухнув руками, ніби перевіряючи, чи вони ще справні, придатні для чогось більшого, ніж вбивство. Він подивився на Янека, в його очах блищали великі, як горошини, сльози, і в них була не злість і не агресія, а радше нерозуміння та здивування.
– Я не знаю, що… – сказав він голосом, у якому не було навіть сліду життя. – Справді не знаю.
– Що сталося? – запитав Янек.
– У мене болить голова, – відповів Анджеєк. – Здається, мене хтось вдарив.
Він хотів відчути, куди його вдарили, але зрозумів, що його руки були в крові й зупинилися трохи вище волосся.
– А кров на руках? – запитав батько.
– Не знаю, – відповів той, хитаючи головою і обертаючи руками вгору-вниз, як дівчина, яка щойно нафарбувала нігті.
– Я маю надіти на вас наручники, – спокійним голосом повідомив йому Янек.
– Вони забрудняться, – свідомо зауважив Анджеєк. – Можна спочатку вимити руки? Напевно, на плиті є гаряча вода.
– Я все одно не буду брати проби, – зітхнувши, сказав Янек.
Він запитально подивився на нас, а батько кивнув, і мені не було що сказати з цього приводу. Я не знав, як виглядає процес відбору проб, але знав одне: якби хтось з селища заскочив сюди і побачив тіло Клімкевича, а потім закривавлені руки хлопця, ніхто з нас не завадив би їм негайно судити і провадити вердикт в життя. Анджєєк скільки завгодно зможе пояснювати, що його хтось вдарив по голові і вимазав кров'ю руки, але користі з цього не буде.
Янек, ще до того, як хлопець підвівся, подивився на голову і, глянувши в наш бік, сказав:
– Його вдарили по голові, не дуже сильно, але достатньо, що йому могло памороки забити.
Потім він допоміг йому підвестися і пішов з ним на кухню, вони пройшли біля стільця, і Анджеєк почав мити руки.
– Тепер мені не повірять, – сказав він спокійним голосом, без жодного докору чи злості на жорстоку долю, лише констатуючи факт.
– Скоріше за все - ні.
– Але звідки ця кров? – запитав він, дивлячись у підлогу.
– Клімкевич стеріг тебе від опівночі, – повідомив Янек. – Хтось напав на нього і розбив йому голову.
– Де він?
– Він мертвий, – коротко відповів Янек.
– Розумію, – визнав Анджєєк, а потім почав витирати руки об зношений рушник, що висів на цвяху, вбитому в стіну біля таза.
Коли його руки висохли, Янек одягнув на нього наручники, спокійно й ніжно, зовсім не так, як у фільмах, коли поліція тягне заарештованого й застосовує насильство. Він також не зігнув руки за спину, а залишив їх попереду.
– Ми замкнемо тебе у твоїй кімнаті, – сказав він. – Тобі звідти заборонено виходити, розумієш?
– Так.
– Вікна заб’ємо, де твій молоток?
– Вони забиті на зиму, – сказав Анджеєк. — Можете перевірити.
– Гаразд, ти залишишся на хвилинку на кухні, – тут він кивнув на нас, – а я перевірю твою кімнату, чи немає там чогось, чим би міг зробити нам неприємний сюрприз.
Анджеєк розуміюче кивнув.
Чи міг він бути невинним? Якщо так, то йому просто не пощастило, і я не заздрив йому, мені не хотілось би бути на його місці. Але що, якби за всім цим стояв він? Так кому ж не пощастило? Чи не була його поведінка надто дивною в цей момент? Чи не варто йому наполягати, що це не він, плакати, панікувати, заперечувати, падати на коліна? Він залишався майже нелюдськи спокійним.
Тим часом до Янек зайшов до його кімнати і нишпорив у шафі, заглядав під ліжко, діставав матрац, тощо. Ми побачили це через відчинені кухонні двері. Він раптом замовк і через хвилину вийшов до нас, тримаючи в руці синьо-сірий одяг, схожий на плащ.
- Що це? – запитав він хлопця.
– Мій робочий халат, – відповів Анджеєк. – Я в ньому ремонтую автобус, чищу і так далі. На автобазі дали.
– Він весь у крові, – Янек простягнув одяг йому, а я підсунув лампу ближче.
