– Ну, дивись пильно! Трапиться що – свиснеш. А я пішов…
Арсен зник у темряві.
Годину чи й дві Спихальський почував себе добре – під боками м'яко, немов і справді в перині. Хотілося спати, але він відганяв сон, хапаючи губами ніжний чистий сніг та смикаючи себе за вуса.
Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли ноги, потім – руки, а згодом йому почало здаватися, що він лежить не в кожусі і не в добрих чоботях, які справив минулої осені, а зовсім голий. Дріж хвилями прокочувався по тілу, а зуби так цокотіли, що, мабуть, було чути на той бік Вісли. І що найгірше – він боявся поворухнутися: а як хтось з-за рогу стежить за хвірткою або, навпаки, хоче вийти з посольства і виглядає з-за тину? Коли б був сам – утік би звідси, але було соромно перед Арсеном, який теж десь лежить, як і він, і якому також, мабуть, не тепло.
Звернуло за північ. І раптом до його слуху долинув легкий скрип снігу. Спихальський зціпив зуби, щоб не цокотіли, і глянув ліворуч, звідки долітали ті звуки. Може, йде Арсен?
Але ні. То не Арсенова постать, не його хода. Незнайомець був невисокого зросту і злегка накульгував на одну ногу. Йшов обережно, оглядаючись і прислухаючись. А наблизившись до хвіртки, зупинився й обережно натиснув на клямку. Хвіртка була замкнена. Незнайомець вилаявся:
– Йолопи! Скільки разів попереджував: у середу не замикайте!
Він задер голову, дивлячись на високий паркан, потім підскочив, ухопився руками і почав здиратися вгору, намагаючись правою, здоровою, ногою стати на клямку, але не попадав на неї.
Нарешті йому пощастило підтягнутись і лягти животом на паркан. Ще мить – і перевалиться на той бік.
Спихальський роздумував недовго. Якщо це посланець Морш-тина, то треба хапати негайно! Якщо ні, то можна легко викрутитись, звинувативши його у намірі пограбувати чужоземне посольство.
Він прудко вискочив зі своєї схованки, схопив незнайомця за ногу і щосили потягнув донизу. Той з несподіванки охнув і впав у сніг. Спихальський міцно затулив йому рота долонею, а коліном притиснув до землі.
– Тихо! Не пручайся! Інакше…
Незнайомець щось замурчав, заметляв головою. Видно, йому забракло повітря. Спихальський відпустив трохи руку – і той кілька разів зіпнув ротом.
– Хто такийі До кого йшов? – прошипів Спихальський. – Та не подумай крикнути, бо задушу, мов кошеня, клянусь паном Єзусом! – Він дужче натиснув коліном.
– На бога, пане, відпусти!
– Ти хотів пограбувати посольство!
– Я не злодій, мостивий пане!
– А хто ж ти?
– Мене звати Юзеком… Кривим Юзеком… Одведіть мене до пана де Бетюна!
– Ти знайомий з паном де Бетюном? Посланником? – Спихальський ледве стримав радість, бо зрозумів, що до його рук потрапив той птах, якого вони з Арсеном висліджували.
– Так.
– Чим доведеш це? – Пан Мартин трохи послабив руку на горлянці Юзека, щоб той міг говорити.
– Хай пан одведе мене до посланника і сам пересвідчиться.
– Так я тобі й повірив! Чи мені розуму забракло, щоб я вів тебе до пана де Бетюна, шельмо! Чого захотів! Я задушу тебе, розбійнику!
Хоча Спихальський говорив тихо, майже пошепки, Юзекові його слова, мабуть, лунали як грім, бо він з ляку почав заїкатися.
– М-мостивий п-пане, вислухайте мене! Я справді не розбійник і не злодій! Я йшов до пана де Бетюна від вельмишановного пана сенатора Морштина… Чи мостивий пан чув такого? З листом…
– Не бреши! Щоб відомий на всю Варшаву пан сенатор посилав листи з таким негідником і злодюгою, як ти! Де вони? Не повірю, поки не пересвідчуся, що сказав правду!
– Хай пан візьме в кишені…
– В якій?
– Ось тут, зліва…
Спихальський потягнувся було рукою до кишені, як раптом одержав такого несподівано міцного стусана в груди, що відлетів на кілька кроків і впав у сніг.
Він зразу ж схопився. Кривий Юзек теж блискавично звівся на ноги і, ще важко дихаючи; підняв угору праву руку. В ній тьмяно заблищав кривий татарський ятаган.
– Так ось який ти посланець ясновельможного пана Моршти-на! – прошипів люто Спихальський. – Кинь ножа, лайдаку! Бо, клянусь ойцем, я уб'ю тебе!
– Тепер буде видно, хто кого, хе-хе! – глузливо хихикнув Юзек. – Тепер я сам відправлю тебе, мостивий пане, до праотців!
Вони поволі кружляли один навколо одного, мов півні. Юзек утекти не міг: розумів, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та, мабуть, був не з полохливого десятка. У Спихальського ж мета була одна – заволодіти листом. Він міг скористатися з пістолів, але не хотів здіймати шуму, тому всю надію покладав на свою силу і спритність.
Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що супротивник не озброєний, він вирішив скористатися з своєї переваги і одним ударом ятагана покінчити з ним. Його напад був швидкий і рішучий. Ятаган блискавкою сяйнув у Спихальського над головою.
Але ще швидшим виявився пан Мартин. Мов обценьками, перехопив він занесену над ним руку своєю лівою рукою, а правою щосили затопив Юзекові в обличчя. Удар був такий міцний, що Юзек упав як сніп і лежав, не подаючи ніяких ознак життя.
