Штаренберг пильно оглянув молодого підмайстра в звичайному одязі робітника, на якого в інший час зовсім не звернув би уваги. Він йому сподобався. Кремезний, дужий, в очах – розумна лукавинка. І тримається сміливо, не знічується перед генералом.
– Ти чех?
– Так.
– Умгу… Ти ось що, Кульчек… – Генерал раптом підозріло глянув на юнака. – Чекай, чекай… Це що – випадковий збіг: Кульчек і Кульчицький? Чи ви не родичі?
Кульчек здивовано закліпав повіками.
– Я того Кульчицького у вічі ніколи не бачив! Який же він мені родич? Я й не подумав про це. Схоже, але не те…
– Отже, випадковість. Тоді ось що: підбери ще одного надійного хлопця і щоночі ждіть цього Кульчицького. Коли з'явиться – негайно до мене! Зрозумів?
– Так, мій генерале!
– За листа – нікому ні слова! А тепер – іди. – І, не чекаючи, поки Кульчек вийде, гукнув ад'ютантові, що весь час навитяжку стояв біля дверей:- Франце, мій одяг і шпагу! Піднімай штаб! Командирів – до мене! У нас зовсім мало часу для того, щоб посилити залоги Левиного і Замкового бастіонів…
Цілий тиждень Ян Кульчек з Якобом Шмідтом ждали гостя з того боку. З вечора і до світанку вдивлялися в темряву, вслухалися – чи не пролунає свист.
Робота ця була не обтяжлива. Стій і жди. І від нічого робити Ян вдесяте пригадував той день, коли турки пішли в атаку на Левиний і Замковий бастіони.
Зі сходом сонця вдарила турецька артилерія. Бомби і кам'яні ядра падали мов град. Дзьобали земляні стіни, трощили цегляні парапети, підпалювали дахи найближчих будівель.
Але людям шкоди майже не завдавали, бо, попереджені незнайомим другом, всі поховалися в погреби і кам'яниці.
Потім обстріл припинився – на штурм пішли яничари.
З якою люттю атакували вони! Здавалося, ніяка сила не стримає того першого навального натиску. Бюлюк за бюлюком, орту за ортою посилали паші на приступ – і все даремної Напівзруйнова-ні бастіони вистояли до самого вечора.
Яничари запрудили тілами убитих рів, та прорватися в місто не змогли. В наступні дні панувало незвичайне, дивне затишшя.
Віденці тріумфували. Ще б пак! Це була справжня перемога!
І ніхто, крім Штаренберга, Яна Кульчека та ще кількох осіб у місті, не знав, хто був справжнім героєм цієї перемоги.
Кожного ранку генерал знаходив хвилину, щоб спитати Яна:
– Ну, що?
Кульчек винувато розводив руками.
– Немає, пане генерал.
– Ждіть! Пильнуйте! Якщо живий – обов'язково прибуде! Нарешті одної ночі почувся довгожданий свист. Ян Кульчек стрепенувся, перехилився через стіну і глянув униз. Але нічого в темряві не побачив. Свист пролунав удруге.
– Опускай драбину! – шепнув Кульчек.
Якоб Шмідт був напоготові. Драбина шурхнула по стіні і враз натяглася. Хтось швидко ступив на її нижній щабель, подерся нагору.
Незабаром з темряви виринула яничарська шапка. Незнайомець спритно перемахнув через парапет. Сказав коротко:
– До генерала!
Штаренберг прийняв їх негайно.
– Так ось ти який, мій друже! – простягнув він руки назустріч молодому незнайомцеві в яничарському одязі. – В тобі нема нічого турецького, крім одягу, пане Кульчицький! Спасибі за поміч!
Кульчицький усміхнувся і зняв шапку. Легко вклонився.
Чуб у нього був темно-русявий, густий, непокірний. Обличчя мав мужнє, загоріле, привабливе. На верхній губі темніли невеликі стрижені вуса. Виразні сірі очі дивилися пильно, допитливо.
Штаренберг запросив сісти.
– По-німецьки говориш? Якщо ні – нам допоможе порозумітися Ян Кульчек…
– Зовсім погано… Добре навчився тільки лаятись від німецьких рейтарів, що служили у кварцяному війську польського короля.
– Отже, ти поляк. Ми ждемо з дня на день Яна Собеського з твоїми земляками… Як ти потрапив до турків?
– Був у них у полоні. Тепер маю змогу відомстити своїм недругам!
– Ти дуже допоміг нам, Кульчицький. Якщо ми відіб'ємо ворожу навалу, імператор нагородить тебе. Я подбаю про це!
– Дякую. Але до нагороди ще дуже далеко, пане генерал. Спочатку треба перемогти!
Штаренберг з цікавістю глянув на молодика, відзначивши в думці, що він зовсім не простак.
– Безперечно. За це воюємо… І твоя допомога, сподіваюся, збереже не одне життя моїм солдатам і стане вагомою часткою нашої майбутньої перемоги!
– Я теж сподіваюся на це, – відповів Кульчицький. – І прибув я до вас саме зараз неспроста: на завтра Кара-Мустафа призначив генеральний штурм Відня!
– O-o! – Штаренберг схопився. Заходив по кабінету, не приховуючи хвилювання. – Це ти знаєш напевне?
– Так. Із вірогідного джерела.
– Це дуже важлива звістка! Спасибі тобі, друже мій! Ми приготуємося і будемо напоготові… Ах, скільки крові проллється! Скільки будов буде зруйновано!
Кульчицький теж підвівся.
– Руйнування будуть невеликі. Турецька артилерія, як і минулого разу, обстрілюватиме тільки вали і укріплення. Кара-Мустафа хоче зберегти місто для себе.
– Для себе?
– Так. Ходять чутки, що він мріє заснувати в Європі нову ісламську імперію, а Відень зробити її столицею. Акинджі й татари палять села, винищують жителів, щоб згодом своїми ордами заселити цю землю.
Голубі очі Штаренберга потемніли.
– Мерзенні цілі! Однак досягти їх Кара-Мустафі буде нелегко. Ми битимемось до останнього!
