Многогрішний замовк, закляк непорушне, перелякано, зі злобою, мов загнаний звір, блимаючи з-під острішкуватих брів довкола. Потім хапливо заметушився, заспішив і почав тремтячими пальцями поправляти на собі одяг, ніби це мало зараз якесь значення. А тоді одним махом накинув на шию петлю і сильно вдарив коня ногами під боки…
У світлиці їх сиділо п'ятеро: Палій, Арсен Звенигора, Роман Воїнов, Яцько та Семашко. На столі перед полковником лежав туго згорнутий, перев'язаний синьою стьожкою сувій паперу.
Палій пригладив рукою густе волосся, обвів поглядом присутніх.
– Друзі мої, – сказав урочисто, – ви щойно почули те, ще я написав у Москву, до правительниці Софії, та в Батурин, до гетьмана Самойловича… Вважав і вважаю свої дії правильними, бо тільки звідти ми одержували й одержуємо допомогу під час лихоліття, яке впало на нашу землю. Ось і недавно, коли я сидів з милості Яблоновського в казематі, з Києва, від воєводи Шереметьева прибули у Фастів дві валки возів з харчами та зброєю… Без такої допомоги ні ми у Фастові, ні Самусь у Богуславі, ні Іскра в Корсуні та Абазин у Немирові не змогли б протриматися й року…
– Правильно, батьку, – сказав Арсен.
– Залишається допровадити ці листи за призначенням. Комусь треба їхати, сини мо!…
– Кому ж? Нам з Романом доведеться… Правда, Романе? – звернувся Арсен до свого побратима.
– Безперечно, – відповів той.
Але тут підвівся молодий Семашко. Був він, як мати, чорнявий, красивий, з бистрим поглядом темних очей.
– Ні, батьку, – запально заперечив він. – На Арсенову та Романову долю випало вже чимало важких доріг. Пора й міру знати! А ми з Яцьком тільки вступаємо на одну з них… Тож хай це буде для нас першим випробуванням. Пошли нас! Запевняю – не підведемо…
Палій любив пасинка, як рідного сина. І зараз милувався його красою і рішучістю, а також чоловічою мужністю, що вже яскраво пробивалася в усій його молодецькій зовнішності. Він не сумнівався в ньому.
Потім перевів погляд на Яцька. Цей був голубоокий, білявий, більш тендітний. Чи ж витримає?
– А ти, Яцьку? Яцько твердо відповів:
– Дозволь, батьку! Не підведемо… Колись і нам треба починати! Вони стояли обидва поряд, юні красені, сповнені життєвої снаги, і з надією дивилися на полковника.
– Гаразд, – погодився Палій. – Поїдете ви! Справді, треба ж колись і вам починати!
Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволі здіймалося вгору по високому голубому небі. Линув радісний журавлиний крик – кру, кру… Гай попід горою зеленів молодим листям, пнувся вгору тугим співучим гіллям. Весело дзвенів над полями невтомний жайворонок.
Спихальський піднімався узвозом по крутій дорозі, ведучи за повід осідланого коня. Біля боку в пана Мартина – шабля, до сідла приторочені дорожні сакви. За ним, на возі з напнутою халабудою, правувала кіньми Зінька, міцно тримаючи в тугих, загорілих на весняному сонці руках ремінні віжки. За її спиною з халабуди, з-поміж небагатих домашніх пожитків, виглядали дві чорняві голівки – хлопчика й дівчинки.
Позаду пішки здиралися на гору Арсен зі Златкою та Роман зі Стехою.
На високому шпилі, звідки з одного боку відкривався широкий краєвид на красуню Унаву, що звивалася серед зелених берегів, з другого – на фастівську фортецю, що височіла на сусідній горі, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострі шпичаки вусів, розкинув руки і загукав:
– Гай-гай, най його мамі, як тутай гарно! Так гарно, що, прошу панства, схопив би всеньку землю в обійми, пригорнув до грудей та й умер би від великого щастя!
– Не вмирай, пане Мартине! Ми ж іще не раз сподіваємося бачити тебе у Фастові в гостях, – сказав, підходячи, Арсен і обняв поляка за плечі. – Знай, що тут завжди будуть тобі раді.
– Дзенькую бардзо, брате Арсене, за твоє добре серце! Коб не туга за ойчизною укоханою, то б лишився я тутай з вами, друзі мої солодкі! Але мушу їхати, бо та земля польська – рідна і теж прекрасна, як і ваша… Вона кличе мене, манить до себе, як мама. – В його голубих очах зблиснула сльоза, він почав прощатися. – Прощайте, друзі мої дорогі! Хай вам щасливо живеться-ведеться! Кохам вас, як рідних! Не забувайте пана Мартина, а він вас до останнього дня свого не забуде! Пані Зінька буде наспівувати мені вечорами ваших чудових пісень, а я уявлятиму, що знову з вами – і в радощах, і в горі… Якщо доведеться кому з вас бувати в наших краях – пам'ятайте, що там є сільце Круглик, а в ньому жиє ваш незрадливий друг і приятель Мартин Спихальський!
Останні обійми, останні поцілунки – і вже пан Мартин на коні. Вдарив огиря ногами під боки, і той затупцяв нетерпляче перед далекою дорогою, стримуваний ремінними поводами, забасував, а потім зірвався і пішов з місця чвалом.
Зінька змахнула зі щік сльози, сумно всміхнулася всім, помахала рукою і вйокнула на коней. Колеса скрипнули, віз рушив і покотився по битому шляху на захід, все швидше й швидше.
На далекому горбі Спихальський зупинився, підвівся на стременах, помахав шапкою – і за мить сховався за обрієм…
